Ціна гри. Частина 13: Примари війни

  Тоді Грегорі почав підраховувати купюри й розкладати у окремі стовпчики. Алонзо взявся розпилювати на шматки золоті злитки, а Бартолом’ю, як виходець із багатої сім’ї, та ще й маючий в минулому брата коваля й ювеліра, прикидав приблизну ціну прикрас і намагався розподілити між това­ришами. Джордж же просто ліг спати. Він майже відразу забувся сном. І той, як часто буває, знову переніс його в бурхливе минуле:

  «Чути поодинокі постріли й залпи гармат. Війська захи­сників свободи терпіли поразку. Один полк залишили в око­пах, аби дати змогу відступити всім військам. Артобстріл продовжувається, не бажаючи завершуватися. Снаряди роз­ривалися в повітрі, розсипаючись на численні уламки, або грубо впиваючись в землю, залишаючи величезні воронки, руйнуючи сховища та завалюючи проходи. Як тільки батареї затихли, з густого диму й чаду почали виринати поодинокі фігури ворогів. їх ставало все більше й за декілька годин вони закрили своїми грудьми горизонт, наближаючись до позицій смертників.

  Раптом із союзного боку десь прокинулася одинока гар­мата й снаряд полетів у щільні ряди ворожого війська, зми­наючи й роздавлюючи нещасних солдатів. З іншого боку подала голос іще одна гармата, але вже через хвилину вона задихнулася, потонувши в диму пострілів перших ворогів.

  Усі битви були схожі одна на одну. Але драми, які розгор­талися всередині них, завжди були особливими. Хоча б тому, що в них брали участь уже інші люди.

  Проте для Пітера Сендлейка це все проходило непоміт­но. Його командира та товаришів вбило снарядом і він ви­жив лише тому, що уламки впилися в тіло солдата, який стояв поруч. Він майже нічого не чув. У його вухах лунав приглушений писк, а голова тріщала так, ніби в неї активно лупили маленькими палицями, неначе в барабан. Усі навко­лишні звуки він чув так, неначе вони лунали за кілометри від нього. Він сидів біля тіла свого товариша, якому на його очах знесло ядром голову. Його погляд не відривався від того, що від нього залишилося, й юнак ніби заціпенів на місці. Його м’язи стягнулися сталевими канатами й не хоті­ли більше нічого робити. Лише губи монотонно шепотіли: «Кел, Кел, Кел, Кел...»

  Раптом у його переході зліва з’явився високий борода­тий чоловік, який стрімко біг, ледь накульгуючи на праву ногу. У його руці був карабін Шарпса, а на поясі висіло два револьвери.

  За ним хтось біг і він, повернувшись у бік проходу, швидко скинув рушницю й вистрілив. Більше у той бік він не дивив­ся. Його увагу привернув юнак, який сидів над бездиханним тілом і не реагував на те, що відбувалося навколо.

- Гей, хлопче, нам треба забиратися звідси! Полк роз­бито. Окопи не витримали навіть десяти хвилин. Нам треба бігти туди, де б’є гармата, там їх ще не взяли. Хлопче?! - юнак зовсім не звертав уваги на чоловіка, навіть більше, він і не відчув його дотику, як і не почув слів. Солдат зрозумів, що той в стопорі, і, згрібши його за грудки, грубо вдарив об стіну окопа:

- Як тебе звати?! - гаркнув він у його обличчя. їхні носи майже торкалися одне одного, але на крик той навіть не повів оком. Тоді чоловік дав добрячого ляпаса спершу по одній, а потім і по другій щоці очманілого й повторив питан­ня. Нарешті очі юнака ніби ожили й втупилися в солдата. Над окопом з’явився чоловік, і раптовий співбесідник тут же вихопив револьвер і здійснив два постріли. Ворог тут же звалився в окоп.

- Я втрачаю час... Ти хочеш жити? - юнак мовчав і про­сто дивився на чоловіка. - А, звісно хочеш. Ходімо, ходімо, дурню! Нас через тебе підстрелять! - бородань погнав юна­ка вперед, підштовхуючи й спрямовуючи його рух. Час від часу їм траплялися на шляху вороги, але солдат уникав їх, розтягуючись на землі разом з трупами, ховаючись або вби­ваючи, якщо іншого способу врятуватися не було. Вони уже підбігли до своїх позицій, коли просто на їх очах артилерій­ський розрахунок загинув через нещасний випадок. Щось пішло не так і дуло єдинорога внаслідок вибуху відкрилося, неначе квітка, а одне з зафіксованих колес вилетіло назад і розчавило двох чоловіків.

- Господи, тепер вони всі підуть в наступ! Хутчій, дурню, хутчій, нам треба бігти!

  Завтяті удари ногами поступово повернули Пітера до дійсності й він уже активніше ворушився, що дало змогу йому й його спасителю покинути окопи до того, як їх повні­стю заполонив ворог.

  Зараз вони бігли серед своїх побратимів, у надії діста­тися лісу й вже звідти повернутися до регулярних частин. За ними пустили в погоню кінноту. На їх щастя, це був досить неузгоджений загін, сформований рабовласниками з доб­ровольців на звичайних фермерських конях, а вони мали фору. На їхнє горе, кінь біжить куди швидше людини.

  Пітер дивився навколо й бачив лише сіру, випалену зе­млю під ногами, нещасні, обідрані дерева попереду й море закривавлених, брудних облич, що виражали найрізноманіт­ніші емоції водночас. Спільним був лише страх. Проте у су­путника Пітера не було страху. Здавалося, ніби його взагалі не торкалося те, що коїться навколо. Він просто біг вперед, волочучи за плече Пітера, й не обертався назад. Тим часом шум копит і викрики вершників наближалися.

- Нам слід повертати. У цьому натовпі ми не виживемо. Кіннота наздоганяє... Он дерево, бачиш? Швидше, давай, самогубцю!

  Вони наближалися до вивернутого вітром дерева. Його стовбур окружністю сягав біля півтора метра, а розлоге під­сохле коріння ощетинилося своїми кілками на поле. Кіннота вже була приблизно за п’ятдесят метрів, коли вони залягли під його стовбуром, у самій широкій частині, біля розлогого коріння.

  Тільки-но вони вмостилися, як просто над ними проле­тів перший вершник, який, вимахуючи пістолетом, гикав на коня й з жаром наздоганяв свою першу жертву. За ним майже одразу з’явилося ще декілька кіннотників. Спершу вони дали залп з револьверів, а потім з шаблями наголо кинулися за залишками полку. Ніхто не врятувався. Остан­нього солдата союзників добили на узліссі, загнавши, нена­че дичину.