Ціна гри. Частина 11: Дикий захід

  Наступного ранку вони вирушили в дорогу. До місця схо­ванки бандитів залишалося зовсім небагато, коли наші герої помітили на дорозі щось дивне:

- Ви бачите? - Алонзо вказав на дорогу, яка була пере­рита копитами коней, розбита і розчавлена колесами возів та порізана диліжансами.

- Нічого собі! Таке враження, ніби тут проїхала ціла ар­мія! - здивувався Карл.

- Або плем’я, - додав Джей, підійнявши з землі три скрі­плених одне до одного орлиних пера, дбайливо оброблених якоюсь речовиною, що не давала їм розпушуватися.

- З чого б це індіанцям кудись їхати з усім своїм скар­бом? - здивувався Бартолом’ю. - Уже сім років їх контро­лює влада.

- Влада? Ми на Фронтірі! Єдина влада тут - самовряду­вання ... Навряд чи їм хтось завадить.

- Це штат Вайомінг! - заперечив рудань. Висловлюван­ня англійця йому не сподобалося, тому він підкрутив вуса й поставив руки в боки, неначе півень, готовий до бою.

- Офіційно не визнаний! Дух прикордонної зони звідси ще не вивітрився. От що я тобі скажу. І не треба на мене дутися, Бартолом’ю Генч. Я правий.

- А що таке той фронтір? У вас же є путівник, пане Грегорі, там щось написано? - перебив їх як завжди допит­ливий Карл.

- Фронтір - це зона, де густина населення не переви­щує двох людей на квадратний кілометр.

- Квадратний кілометр? - розгубився Бартолом’ю. Гре­горі хотів було щось відповісти, але промовчав.

- Словом, це не освоєна як слід територія, - спростив термін Джордж, - сам подумай, багато у Вайомінгу міст?

- А, ну добре! Накинулися на мене, вчені, розумієш, - рудань відмахнувся від них своєю огрядною рукою.

- Я сумніваюся, що це індіанці, - порушив суперечку Ерл. - Алонзо, придивись-но до відбитків підков. Індіанці та­ких не роблять.

- Ну раз нам так цікаво, ми можемо перевірити, хто це врешті-решт їхав, - запропонував Джей.

- Давайте дізнаємося! - зрадів Карл.

- Мені здається, це небезпечно. Та й по такій збитій і запиленій дорозі ми повністю вкриємося пилюкою.

- Містере Грегорі, ну будь ласка, я куплю вам три чудо­вих щітки для одягу, як будемо в Шерідані! - прохав юнак. Англієць задумався й подивився на стан своїх речей.

- А, ну добре. Поїхали! - махнув рукою він.

- Дипломат! - похвалив юнака Ерл, легко стукнувши по спині долонею здорової руки.

  Отож, вони на деякий час відклали поїздку до основної цілі своєї експедиції і рушили дорогою, керуючись слідом, який залишила ватага. Здавалося, ніби вони у своїй німій змові навмисне відкладають завершення поїздки, побоюю­чись того, що їх може чекати.

  Їм довелося їхати майже цілий день і гори Біг-Хорн уже не нависали над ними, немов стіна, а лише виблискували своїми засніженими верхівками вдалині, проте, не втратив­ши при цьому ні краплі своєї величі.

  Нарешті, вони знайшли тих, за ким слідували. На мальов­ничій галявині півколом розмістилися вози, диліжанси, копії вагонів поїзда на колесах, копії поліцейських диліжансів, і ще багато іншого, а біля них маленьким лісом розрослися намети. Поруч табору паслися коні. їх було настільки бага­то, що навіть допитливий Карл не взявся їх рахувати. То тут, то там снували люди. Схоже, що табір поставили зовсім нещодавно.

- Усі одягнені звичайно. Це не індіанці, - промовив Бар­толом’ю, приставивши над очі руку, аби захистити їх від сонця і при цьому уважно оглядаючи табір.

- Здається, я бачу декілька індіанських облич, - повідо­мив його Ерл, який був дуже зрячим та уважним.

- Здається, це якісь артисти, або циркачі. Навіщо їм знадобився цілий поїзд на колесах?

- Я знаю, що це! - захоплено вигукнув Карл. - Це ж «Дикий Захід» Буффало Білла!

- Чому ти так вирішив? - здивувався з його впевненості Алонзо.

- А що це взагалі таке? - ще більше здивувався англієць.

- Як? Як можна не знати? Ви ніде не бачили афіш? Буффало Білл возить країною шоу з кращими стрільцями штатів, індіанцями, особистим театром! Вони показують істо­ричні битви, сценки з життя простого люду, грабунки поїздів та диліжансів! Я мріяв на таке потрапити! Нумо, ходімо-ході- мо! - Карла неначе ґедзь вкусив. Він так і крутився на всі боки в сідлі та заглядав усім в очі, наперебій розказуючи про чудеса «Дикого Заходу».

- Добре, давайте поїдемо, познайомимося з Буффало Біллом, - запропонував врешті Джей. Усі погодилися на його пропозицію, лише Джордж чомусь вагався, та все ж пого­дився теж.

  Як тільки вони під’їхали до табору, їм назустріч вийшло декілька озброєних чоловіків. Джордж спішився й перекинувся з ними кількома словами й міцно потиснувши руку якомусь вусатому чолов’язі в штанах з бізоновим хутром спереду та червоною хустиною на шиї, яка зацікавлювала своєю яск­равістю на фоні звичайної сірої сорочки. Вони сказали одне одному іще декілька слів, весело засміялися й Джордж же­стом вказав своїм товаришам спішитися, як і він.

- І куди ви їдете такою командою? На бандитів не схожі, хоча за того перебинтованого ірландця і рудого товстуна я б не ручався... - запитав у Джорджа чоловік.

- Просто подорожуємо. Збираємося у Шерідан...

- Зачекайте-зачекайте! Кого він назвав товстим? - по­ставив руки в боки Бартолом’ю.

- Що він має проти ірландців? - сплюнув у бік Ерл і поклав здорову руку на ефес шаблі, яку тепер завжди носив при собі.

- Заспокойтеся. Він мав на увазі, що у вас войовничий вигляд. І ви щойно довели, що він не помилився. - обоє насупилися, але змовчали.

- Ернесто, - ватажок звернувся до вусаня в бізонових штанях, - у мене тут є товариш, який би дуже хотів познайо­митися з паном Коді, - Карл одразу виструнчився й підсунувся до Джорджа.