Ціна гри. Частина 9: Засідка.

  Їх шлях продовжувався далі й тепер пролягав вздовж річки Біг-Хорн. Поступово дерева навколо змикалися рясними рядами й вони потрапили у лісову зону підніж­жя гір. Грегорі сказав, що вони зовсім не далеко від місця, яке шукають. Зараз друзі проїздили неподалік від печери Шошоні, як її нарекли картографи. Її називали по-різному, й справжнє її ймення знали напевне тільки самі індіанці. Джей про себе називав її печерою пам’яті, бо, як значилося в путівнику Грегорі, усіяна сталактитами печера, містила на своїх стінах написи й малюнки, залишені ще давніми індіан­цями. Часто молоде покоління приходило туди, аби вклони­тися предкам.

  Ріка Біг-Хорн то підносилася до рівня землі, то ховалася в глибоких каньйонах і нашим героям доводилося стійко долати складну дорогу. На одному з етапів шляху їм дове­лося йти вузьким перешийком й кінь Карла зірвався донизу. Грегорі встиг вчасно ухопити його за комір, але якби його жеребець не потягнув їх в безпечний бік, він би й сам звалив­ся вслід за юнаком. Усе сталося дуже швидко. Земля під копитами Карлового скакуна посунулася в бік провалля й він почав повільно опускатися до прірви. Тут-то його англій­ський друг і встиг ухопити хлопця. Слід віддати юнакові належне. Якби він розгубився й не вивільнив ноги зі стремен, то внизу могла опинитися вся експедиція. Джордж з Джеєм зайнялися порятунком припасів та речей, які були на тва­рині й їм довелося спускатися на мотузках до каньйону.

  Кінь не помер і страшно б мучився, якби не Ерл, який, уваж­но прицілившись, добив нещасного з одного пострілу. Схо­же, що це був день порятунків, так як буквально за три хви­лини спуску мотузок Джея перервався якимось гострим ви­ступом і Джордж, здійснивши неймовірний стрибок маятни­ком, устиг підібратися до нього й прикріпити до свого мо­тузка поки у того ще вистачало сил триматися за скелю, за яку той ухопився. Нарешті вони справилися з раптовою ди­лемою й продовжили шлях далі, зберігаючи пильність. Карлу довелося перебратися другим номером до Грегорі, так як з-поміж усіх він був одним із найлегших, маючи міцного коня, який міг витримати велику ношу. Проте по перешийку вони пройшли спішеними, аби не потрапити в нові неприємності. Так і продовжувалася їхня дорога. Аж ось їм довелося поба­чити старе відхилення ріки, прохід до якого завалило камін­ням і сформувалася глибока пряма ущелина. Дорога вела як через неї, так і в обхід. Алонзо не сподобалася ущелина й те, що дорога по ніби-то очевидно коротшому шляху була ледь укатана. Тому, він пропонував обійти її окружним варі­антом дороги. Тут в розмову підключився Бартолом’ю й зая­вив, що він ніякий не боягуз і не бачить сенсу їхати незрозу­міло куди й скільки, якщо прямісінько перед ними прекрас­на можливість зекономити сили. Ерл і Карл стали на його бік. Грегорі вступився за Алонзо й наполягав на безпеці. Джордж мовчки слухав обидві сторони й ніяк не міг виріши­ти, як вчинити правильно.

- Джею, як гадаєш, що робити? - врешті звернувся до друга.

- Давайте ризикнемо. Ми гарна команда й готові до всього. Та й не думаю, що там хтось може заховатися. Усе видно.

- Та ж ні! Там мають бути кармани, і до того ж, небезпе­ка, якщо й прийде, то зверху! - повідомив мексиканець.

- А у лісі за деревами ховатися просто неможливо, - уїдливо сказав Бартолом’ю. - Подорож - це завжди ризик. Тож йдемо прямо. Г регорі з Алонзо з розумінням перезир- нулися й зітхнули.

  Отож, аби скоротити дорогу, нашим друзям довелося спуститися з височини й зануритися в ущелину. Спершу спуск був геть непомітним й здавалося, що вони ледь опускалися вниз, але вже за декілька хвилин подорожні помітили, що з обох боків на них насуваються кам’яні стіни, мало не змика­ючись над їх головами. Здавалося, ніби вони знаходяться на дні величезного шва на тілі землі, і от-от над ним навис­не зловісна рука якогось міфічного титана, тримаючи в собі велетенську голку. Карл захоплено спостерігав за кружлян­ням яструбів над прірвищем й декілька раз гукнув до них по яструбиному, так як його навчив Алонзо.

  Слід сказати, що пологі схили ущелини часто перери­валися внутрішніми карманами й відхиленнями, як і поперед­жав розумний мексиканець. Нерідко дорогу шукачів пригод ускладнювали купи каміння або поодинокі кам’яні брили. Десь посередині ущелини вони побачили, як з нависаючої верхівки правої стіни злетів до низу камінчик висотою з людський зріст. Він голосно гупнув об землю, здійнявши купу пилу й розкидавши у різнобіч дріб від маленьких камін­ців та землі. Звук удару був неначе грім у чистому полі й від несподіванки всі втиснулися в сідла, а самі коні протяжно заіржали. Кобилиця Бартолом’ю стала на диби й він боляче гепнувся на спину, не втигнувши навіть вилаятися. Грегорі не відривав очей від брили, що уп’ялася в кам’яний ґрунт. Після заглушливого удару й його відлуння, немов на проти­вагу, настала така тиша, що було чутно, як Алонзо почесав потилицю, а англієць нервово ковтнув слину.

- Оце так камінець! - мексиканець обмахував себе сом­бреро, неначе опахалом. Його кинуло в жар, що власне і не дивно в такому випадку.

- Зовсім близько, - Джей повільно сповз з сідла й став на ватні ноги. Вони з Джорджем їхали попереду, коли ка­мінь впав за п’ять метрів від них. Джордж обдивлявся свого коня. Той несамовито іржав і непокоївся. Декілька малень­ких уламків впилося в його тіло. У самого ватажка теж стир­чав з руки камінець. І від нього тонкою цівкою стікала кров.

- Ще б трохи і подорож завершилася раніше задумано­го, - розсіяно промовив він.

- Як ти, Джордже?

- Все чудово, - відмахнувся той.

- Треба оглянути твою руку, - сказав Грегорі.

- Не важливо, я закрив нею очі від пилу. Поскільки він впився в неї, а не в них, мені нема на що жалітися.