Ціна гри. Частина 8: Невільники

  Наступний ранок зустрів їх досить скоро, тому вони нехотя підводилися зі своїх ліжбищ і крутили в різні боки стомленими, заспаними очима. Зібравши свою волю в ку­лак, а нехитрий скарб в сакви, група врешті-решт виїхала на дорогу.

  Сонце ласкаво гріло своїми променями спини подорож­ніх і вони майже не відчували за тою його турботою легень­кого вітерця, що ледь-ледь хитав верхівки поодиноких де­рев, які досі зустрічалися їм серед кам’янистого, уже подіб­ного до гірського, ландшафту.

  Зараз на тракті майже ніхто не траплявся. Півгодини тому проїхала якась кляча без однієї підкови, несучи на своїх кво­лих ногах якогось обідраного старого, потім був якийсь ста­рий диліжанс і на тому все. Минулої ночі наші герої вдосталь поговорили між собою, тож тепер зберігали спокійну тишу. її інколи порушував Г регорі, бідкаючись самому собі на спеку. І хоча це могло цілком зарадити справі - знімати при цьому свого улюбленого піджака йому не хотілося.

  Через деякий час зачувся приглушений гул від перестуку копит по камінню, вигуки погонщиків та ще багато різних голосів, що зливалися в один цільний гомін. Спереду показа­лася курява й на її фоні взялися вимальовуватися перші темні цятки, поступово формуючи з себе силуети й неясні обриси.

  При наближенні стало ясно, що це поліцейський кон­вой. Попереду на швидкому скакуні повільною риссю пра­вив молодий полісмен гарної статури та виправки. Його приналежність до муніципальної поліції видавала формен- на куртка з нашивкою на плечі та широкий капелюх оливко­вого кольору. На грудях виблискував значок помічника ше­рифа, а біля сідла була покладена рушниця, що розмірено похитувалася в такт крокам коня. За ним слідував відкритий диліжанс, у якому сидів погонщик разом із кремезним чоло­віком з густими бакенбардами та уважними, жорстокими очима. За ними сиділи, скуті по руках і ногах кайданами, арештанти, поєднані спільним ланцюгом. Вони були одяг­нені в різний одяг, але за його станом, кривавими слідами та квітнучими синцями на місцях кріплення кайданів, було ясно, що вони їдуть вже довго. Всього, в одному диліжансі було вісім обездолених. За ними слідував такий же самий транспорт. З обох боків від кожного трусило по поліцейсь­кому. Замикав ходу одинокий вершник з дорогою гвинтів­кою, рукоятка якої горіла на сонці яскравим червоним дере­вом, а металева основа виблискувала сріблом. По його одягу й манері триматися, по примхливому, вибагливому погляду, було ясно, що це і є шериф.

- Гей, мандрівники! Звільніть, будь ласка, тракт! Диліжан­сам складно проїхати поза колією! - окрикнув наших героїв молодик попереду колони. Усі спокійно повели повіддя ко­ней в бік і стали скраю дороги, даючи конвою проїхати. Раптом Грегорі підвів коня ближче й гукнув:

- Давайте їм промивати рани, або робіть це самі, інак­ше до місця призначення не дістанеться й половина! Ви їх не довезете! - Один із супроводу зупинився й запитав:

- Ви лікар?

- Так, тому й раджу вам це, - повідомив англієць. Кон­воїр трохи схилив капелюха на знак поваги:

- Ми постараємося. Самі розумієте, з арештантами слід бути обережними.

  Увесь цей час з диліжансів лунала тиха й сумна пісня, яку вели, як уміли, декілька горлянок. Проте, як тільки вони посилювали голоси, супроводжуючі грізно гаркали на них і нещасні знову стихали:

Нас закувала у тяжкі кайдани,

Закону грізна й безжальна рука,

Його нога нам завдавала болісні удари,

І вибила усе хороше, мов з мішка,

Наше життя тепер не наше,

Наші тіла тепер не для тепла,

Безвільні руки стали - може так і краще,

Що вже не вчинимо гріха,

Тепер у нас є тільки пісня,

І ту плюндрують окрики катів,

Але її ми будемо точити вістря,

Вона останній докір зламаних життів...

Тепер, у нас є тільки пісня,

Останній докір зламаних життів...

- Куди їдете, знедолені? Де ваша репетиція пекла на цій грішній землі? - раптом запитав у каторжників, які вже проїздили повз, Джордж.

- Нас везуть до кам’яних кар’єрів, подорожній! - озвав­ся крайній чоловік із огидним шрамом на пів-обличчя. - Там наш останній притулок.

- Хай Бог вам допоможе витримати муки! Хай диявол приймає до себе не так суворо!

- Хай приймає не так суворо! - рявкнули у відповідь шістнадцять горлянок. Потім вони поступово віддалилися далі й розтанули у куряві темними крапками на горизонті.

- Джордже, невже вам їх жаль? - поцікавився Карл.

- Коли ти живеш на цьому світі все довше і довше, то вчися відчувати жаль і розуміти істинні проблеми людей, не зважаючи на їхні проступки.

- Я гадаю, що вони отримують по заслугах, - холодно відказав Джей.

- Я й не сперечаюся. Але чому? Що їх привело до цьо­го? Щаслива людина, якщо вона не хвора на голову або не має виходу перед якоюсь ситуацією на межі життя й смерті, не стане чинити злодіяння. їй це просто не потрібно. Отож, до всього цього їх привело глибоке нещастя, або глибоке нещастя інших.

- Ви гуманіст, - зауважив Ерл.

- Ні, я в минулому каторжник. - прошепотів сам до себе Джордж. Раптом перед його очима постала картина давно забутих днів:

  «Такий самий диліжанс. Супровід, побудований у тако­му ж порядку. Його помічник, а тепер новий шериф, винува­то заглядає йому в очі. У роті пересохло, а від спеки він уже двічі втрачав свідомість. Після першого разу його, здається, знудило. Руки й ноги страшенно болять від кайданів, що врізаються своїм грубим металом в шкіру й м'язи на кожній ямі або горбку, на якому опиняється конвой. А де-де, на Дикому Заході їх вдосталь.