Ціна гри. Частина 7: Визволення самовару.

- От і мені сподобалося, - почувся звідкілясь збоку тріскучий голос пристаркуватої людини. Усі раптово повернули­ся до його джерела. З тіні виступив звичайний, нічим не примітний старий, зі зведеною двохствольною рушницею в руках. - А тепер забирайтеся звідси, поганці!

- Це чому ми маємо звідси йти? - підозріло поцікавився англієць.

- Ось чому, - старий вистрілив вгору з одного дула.

- У нього не бойові набої, - прошепотів Джордж до Джея й Карла. Схоже, вона начинена сіллю. Так колись ганяли хлопчаків з приватних садиб. Але не думайте, що потраплян­ня такого набою безпечне. Може і вбити. Давайте тихенько рухатися до табору.

  Так усі повільно посунули назад, в той час, як Грегорі мимоволі відволікав увагу старого.

- Я англійський джентльмен. І не боюсь ваших погроз, - гордо вказав на агресора вказівним пальцем Грегорі. Це поістину ефектний вислів з вуст людини в спідніх штанях, окулярах, рушником на шиї та чашкою в іншій руці. Усі мало не пирснули зо сміху, але позадкували далі, стримуючи смі­шок. - Обгрунтуйте свої права й висуньте нам вимоги, або ж йдіть геть! - Певно, такого старий аж ніяк не очікував, бо можна було спостерігати за тим, як у нього повільно, в бук­вальному сенсі слова відвисла щелепа.

- Ну... еее... Я приватизував цю територію! Тепер тут буде Термополіс! Курортне місто. І аби тут маніжитись, тре­ба сплатити ренту!

- Я сплачу ренту матері-природі, коли перетворюсь в перегній. А вам за що? І як це - приватизували?

- Як, як? Як на Алясці. Прийшов, поставив табличку. Звів халупу. Все. Моє.

- Золотошукач. Тяжкий випадок, - сказав він до само­го себе. - Тут вам не Аляска! - зауважив лікар.

- Але ж я... - нарешті слова Грегорі почали підточувати точку опори старого, неначе молодий виводок термітів де­рев’яний стовп. Проте дипоматична перевага англійця була втрачена завдяки його товаришам. - Вони тікають! Тікають, поганці. От я вам покажу, злодії!

- Тікають? Що? - тут Грегорі обернувся й побачив, що він залишився сам і вже за мить він дременув вслід за блискучи­ми спинами своїх товаришів, які вже ледь виднілися в мороці. Старий теж не зволікав і здійснив постріл йому в слід.

- В ім’я королеви! - заволав Грегорі, ухопившись за м’я­ке місце. - У таке принизливе становище я ще не потрапляв!

  Тим не менш старий не став їх переслідувати й після декількох хвилин бродіння місцем відпочинку попростував у бік свого дому, як гадали наші герої. Грегорі, з виразом істин­ного страждання тримався нижче спини й не міг ні присісти, ні лягти. Як тільки він зник у пітьмі, Алонзо з Джеєм та Карлом обережно дісталися туди й огледіли територію. Карл про­жогом кинувся назад і весь захеканий, повернувся до інших:

- Містере Грегорі! Містере Грегорі! Ваш самовар.

- Що з ним, хлопчику мій? Що сталося з таким любим моєму серцю самоваром?

- Знаючи вас, вам краще сісти.

- На жаль, не можу скористатися вашою порадою, але ціную люб’язність, - англієць посміхнувся й Карл збагнув, чому він відмовився.

- Його забрали. Той старий прикарманив його собі!

- Що? На підданого королеви напали, принизили його, а тепер ще й обікрали? Ну ні. Такого я залишити не можу! Вперед! В погоню! Треба врятувати самовар і честь!

- Містере Грегорі, це досить складно зробити, - промо­вив Ерл.

- Ха! Я керував стаціонаром, а ви гадаєте, що я не зможу організувати бойову операцію?

- Ви що, збираєтеся його застрелити? - занепокоївся Джордж.

- Не зовсім... Усе буде добре, - Грегорі з запалом потер руки. - Ніхто не сміє чіпати мій улюблений самовар. Мені подарувала його тітка Маргарет! Тисяча вісімсот одинадця­тий рік. Цей прекрасний пристрій пережив Наполеонівські війни, а того хрича і подавно! Так. Мені потрібні двоє спіль­ників!

- Я, я вам допоможу, містере Грегорі! Візьміть мене! - з жаром попрохав Карл. Так уже ж йому хотілося якоїсь нової пригоди.

- Чудово, хлопчику мій. Твоє метке око знадобиться.

- Я гарно орієнтуюся в будь-якій місцевості наших кра­їв. Давайте я піду з вами, а то поночі ви ще потопитеся в воді, - розсудив Алонзо.

- Слушна думка, - погодився Грегорі з гримасою страж­дання на обличчі, вдягаючи штани.

- Може підемо усі? - запропонував Джордж.

- Надто багато. Ми притрусимо туди як стадо кабанів і злякаємо його. А він, чого доброго, почне відстрілюватися справжніми набоями. Не вбивати ж нам старого маразмати­ка! - похитав головою лікар.

- Ех... Спасіння самовара. Буде що розказати нащад­кам, одначе, - гиготнув у свої руді вуса Бартолом’ю й пішов шукати свої речі.

  Як тільки всі учасники імпровізованої розвідувальної опе­рації були одягнені й готові до дії, Алонзо повів їх за собою через підступні перешийки поміж блискучих природних ванн. Навряд чи наші герої могли б там потопитися, якби йшли без нього, але, погодьтеся, здійснювати незаплановані водні процедури через кожних три метри не надто приємно. Отож, вони рушили в ніч, а всі інші перемістилися до табору. Джордж знову розвів багаття й вони з Ерлом, Бартолом’ю та Джеєм ще довго обговорювали те, чи дійсно заряд рушниці сіллю плюндрує зброю й робить її ненадійною в подальшому, а також по-доброму згадували зойки й нарікання Грегорі піс­ля ганебної капітуляції від сварливого старого.

  Тим часом троє сміливців повільно й обережно прокладали шлях до своєї цілі. Алонзо торував дорогу, а англієць з наймо­лодшим шукачем пригод старалися ступати слід в слід, щоправда, іноді все одно потрапляли у воду. Єдине, що втішало - те, що вона була теплою. Грегорі те й діло видавав невільний зойк, коли доводилося сильно ступати на ногу з боку підбитої сідниці.

- Всяке бувало: в юні роки, як і кожному англійському хлопчаку, мені неодноразово набивали синці камінням і сніж­ками, розвозили ніс кулаком, жартома топили в Темзі, вига­дували прізвиська. Але такого зі мною ще не було! Як так можна взагалі? - бідкався він, йдучи за мексиканцем, похи­туючись в бік, неначе огрядна качка.