Ціна гри. Частина 6. Розмови близ багаття.

  Сьогодні дорога давалася їм досить легко. Алонзо з Ерлом обговорювали птаство, яке водиться в цих краях, а та­кож намагалися пригадати всі пташині кличі, які могли зімітувати. Ясна річ, мексиканець відчутно обійшов свого зе­леноокого товариша на даному поприщі, але той лише з подвоєною цікавістю попрохав його навчити деяких з них. Очі ірландця горіли, неначе у Карла, коли той чимось ціка­вився. Та й сам юнак дослухався до тих розмов і намагався ухнути совою, крикнути соколом, заскрипіти надірваним го­лосом, неначе стерв’ятник, і багато чого іншого. Джей з Джорджем обговорювали, що такий блиск, якщо його зуст­річаєш в очах дорослих, говорить про те, що вони ще мо­лоді душею й зберегли те особливе уміння дивуватися світу, яке дається від народження, але з роками тьмяніє й зовсім зникає. Грегорі надокучали викрики його товаришів, так як заважали йому читати. Та ще й нагадували про неприємний вранішній інцидент, коли якась недолуга пташка посміла помітити так дбайливо вичищений прискіпливим англійцем піджак. Якби всі прокляття, які наклав на неї за лічені секун­ди англієць, збулися, то вона б певно перетворилася на попіл, навіть не встигши їх дослухати до кінця. Тож копіювання перегуків птахів забавляло товариство від того тільки біль­ше. Власне й згадали про них якраз після тієї події. Слід віддати Г регорі належне, він витерпів ті насмішки досить спо­кійно. Навіть спробував кривляти голос крилатої бандитки, яка його образила, здійнявши бурхливі овації й викликавши море щирого сміху в своїх друзів.

  Нарешті, оминувши стороною каньйон Вітряної річки й здаля намилувавшись гірською грядою Овел Крік, наші герої наблизилися до гарячих джерел. Уже вечоріло, але ще було достатньо світла, аби гідно оцінити велич і красу природних ванн, які розпласталися на землі, неначе острівці фарби на палітрі художника. Причому різна текстура каміння та грун­ту, на які припадала та чи інша ділянка водяних блюдечок, дійсно робила їх різнобарвними, а від того лише цікавішими та принаднішими для допитливого людського ока.

- Я ще ніколи не бачив такого, - захоплено виголосив Карл.

- Ох, я тут вже був проїздом декілька разів, але ні разу не був у цій воді. Кажуть це прекрасно, - похитав головою Джордж, ніби докоряючи самому собі.

- Ну що ж, у нас є шанс спробувати, - помітив Джей і всі направили коней по запиленому тракту далі, поближче до об’єкта своєї цікавості. По мірі наближення до нього картина змінювалася й гарячі джерела вже не здавалися такими жи­вописними, проте набували якоїсь таємничості та давали те неясне відчуття природної величі, коли людина відчуває як у неї перехоплює подих, але не може пояснити від чого.

  Слід сказати, що тут явно відчувалося наближення го­ристої місцевості. Дорога, яка серпантином огинала пагор­би й узгір’я, виступаюча з-за товщі піску й грунту гірська порода різної структури, бідніша в порівнянні з басейном Вітряної річки рослинність - все сповіщало цю новину на­шим шукачам пригод. Сама ж Біг-Хорн ніби все більше за­ривалася вглиб землі, ховаючи себе від допитливих поглядів мандрівників. І вже на під’їзді до гарячих джерел деінде до­рога вела краєм масивного земляного насипу понад нею, створюючи при погляді туди враження, як від споглядання величезного каньйону. Звісно, це й був каньйон. Як пояснив своїм товаришам Алонзо, це слово означає «глибока уще­лина» з іспанської. Але чим він тоді відрізняється від самої ущелини, пояснити не зміг. Тут йому, ясна річ, прийшов на допомогу всезнаючий Грегорі, й з запалом оратора почав втовкмачувати всім, здіймаючи вказівний палець до неба й час від часу поправляючи окуляри, що будь-яка ущелина, вимита рікою, може, за науковим обгрунтуванням, назива­тися каньйоном. Тож, кожна ущелина, на дні якої виблискувала швидка змійка води, була цим природним утвором. Проте, хіба ж це було каньйоном для справжнього жителя Америки? І близько не стояв цей рівчак з величчю його стар­ших братів. Той, хто надивився на неймовірні та неосяжні провалини в товщі землі, що розташовані в Арізоні, навряд чи зможе порівняти враження від страшних ритвин, сягаю­чих мало не півтори милі вглиб, з ярами на декілька десят­ків, чи зрідка сот, метрів. Але кожен із них погодиться, що всі ці барельєфи природи по-своєму красиві й заворожуючі. Головне, аби були очі, які можуть їх споглядати, та душа, яка дасть їм волю радіти побаченому.

  Зупинившись на краю подібного провалля, замилувавшись прекрасною панорамою суворого, дикого, але водно­час чудесного пейзажу, Джордж щиро засміявся, розвів руки в боки й відхилився в сідлі назад, неначе він орел, який лине понад всією цією пишнотою. До нього тут же приєдналися Алонзо й Карл. Грегорі знову забурмотів про «індіанські ви­гадки». Але на пропозицію Джея приєднатися до інших по­годився. Навіть Ерл, подивившись, як усі, немов представ­ники якоїсь чудернацької секти стали на краю прірвища, розкинувши руки в просторі, огледівшись в різні боки, теж став поруч. Ну чомусь же їм подобається це робити, в кінці кінців! Нарешті, у Бартолом'ю затекла правиця й він вирі­шив, що вже досить. А коли Бартолом'ю намагається розвер­нути свою нещасну клячу, краще не опинятися поруч. Тож усі поспіхом накивали п'ятами і їх дорога продовжилася. Вони проїхали ще близько милі, доки не видивилися досить затишну місцину, де можна було зупинитися. Прісної води поруч вони поки не бачили, але запаси вони мали, а заради гарячих джерел можна було й поекономити. Тим не менш, Алонзо тут же вирушив у розвідку, закинувши свій сомбреро на луку сідла. Його кобила весело заіржала й хотіла було подріботіти за ним, але Карл обережно ухопив її за повіддя й поманив до інших коней, які вже неквапливо щипали суху траву, розмірено рухаючи хвостами й час від часу перемов­ляючись між собою.

  Карл тим часом зайнявся кострищем, пам’ятаючи науку досвідченого мексиканця. Грегорі вже нічого не казав, але за його невдоволеним поглядом було зрозуміло, що його це не надто радувало. Бартолом’ю, зрозумівши його настрій, поплескав англійця по плечу: