Ціна гри. Частина 1: Поклик пригод

*

                                                 Підкинута монета, що вирішує за тебе

                                                 Зароджена в зухвалості брехня,

                                                 Лиш засіб заховатись від сумного ока неба,

                                                 Лиш спосіб, що суворий вирок відганя,

                                                  Коли стоїть клеймо незриме,

                                                  Що палить лоба сонцем день у день,

                                                  Себе стає усе складніше стримать,

                                                  І скроня часом видається за мішень,

                                                  Проте, хоча тавро пульсуюче жевріє,

                                                  Нагадуючи грім минулих бур і чвар,

                                                  Свободи вітер тихо й безперервно віє,

                                                  Роздмухуючи серця, що заснуло, жар.

Ціна гри, або Рішення

  Займався світанок. Теплий, чудовий пейзаж в рожево-золотих кольорах на горизонті приємно дивував очі. Чисті ранкові небеса, загубивши білі шапки вже звичних для них хмар, обережно ловили золотаві промені сонця, яке ледь-ледь показалося з-за обрію. Рідко коли видається така дни­на. Повітря було наповнене якоюсь неясною ноткою липне­вої теплоти, що знаменувала найблагодатнішу пору для жи­телів Вайомінгу. Цей, переважно суворий і холодний гірсь­кий край, нехотя дарує людині такий прекрасний час дрімот­ного спокою, ніби старий лихвар, який до останнього не береться розлучатися зі своїм найціннішим скарбом.

  Здавалося б, ідеальний день для романтиків, сонь і лю­бителів вдатися в давні спогади минулого - у таку пору про­сто хочеться жити й думати про щось добре та чудесне. Але самотня людина, яку зрання ноги вивели на вулиці малень­кого міста Каспер, так не думала. Одинока фігура брела містечком, хоча в нинішньому розумінні це поселення складно назвати так, бо фактично воно було побудоване з однієї основної вулички та безладно розкиданих у різні боки від неї поодиноких будівель. Раніше це був форт, оплот війни з індіанцями, а тепер, коли криваві бої стихли, а горді сини прерій та гір були вимушені змиритися з програшем й піти доживати віку в резервації, відчуваючи на вустах гіркоту по­разки, стало простим-простісіньким містечком. Звісно, слід сказати, що воно сильно розрослося з тих пір, і тепер поруч гримить вагонами залізниця, а неподалік від нього добудо­вують заводи, що рвуться до небес своїми чорними, як смо­ла, трубами. Але, тим не менш, факт залишався фактом. Людей тут було мало, і поки що йому було далеко навіть до найменших міст сходу. Чоловік брів вулицею і всі ці віхи життя поставали перед його очима так, немов це відбувало­ся просто зараз. Ось він вперше сюди приїхав, ось купив поруч земельний наділ, здобув акції вугледобувних розро­бок, що зачалися трохи далі на північ за берегами швидкої ріки Північний Платт...