11

Обличчя на екрані ноутбука змінювалися з частотою близько десяти хвилин, стільки часу Анна відводила на поверхневе знайомство з кандидатами, яких запропонував Максимович. Сам підполковник сидів на дивані з генералом, вони перемовлялися про щось своє, не заважали Анні, адже їй краще відомо кого саме хотіли завербувати. Компанія Academi зверталася до них не вперше, але задовольнити їхні потреби вдавалося не завжди. Вони шукали осіб з бойовим досвідом, звісно, що Україна стала привабливою оазою, оскільки тут не один рік точилося військове протистояння, однак усе було не так просто. Ті, хто поверталися зі сходу країни не сильно бажали знову кидатися у вир пригод, вони, зазвичай, шукали спокою. Віддушини. А за тим Анна відібрала лишень два кандидата. Вони підходили за вимогами.

- Ще можна взяти оцього, - над вухом задзищав Кирило. Показав на екран пальцем, де в нижньому рядку тягнулися фото усіх претендентів.

- Не можна, - дратувалася вона. 

- У нього бойовий досвід, - яро аргументував брат.

- У нього контузія, що спричинила приступили епілепсії. Для інструктора було б добре, а тут будуть бойові завдання. 

- Цьому висновку вже два роки, можна зробити повторне обстеження, - Кирило пінився, викаблучувався не перед сестрою, а перед батьком, намагаючись продемонструвати компетентність. Тільки забув один важливий факт – компанія зв’язувалася з Анною, довіряла їй, тому нехтувати таким діагнозом як епілепсія вона не могла. 

- Якщо сталася контузія, значить є наслідки. А вони не потрібні компанії.

Вона починала навісніти. Ці розумники, які поставили собі зірку в лоба тільки тому, що мають пісюна між ногами, інколи доводили її до сказу. Кирило чітко тримав першість.  Братові виповнилося тридцять два роки, устиг одружитися, розлучитися і нажити двох хлопчаків. З їхньою матір’ю, то сходився, то розходився. Норовлива білоруска, яку здибав в нічному клубі, не давала спуску гультіпаю, котрий досі вважав, що світ біля його ніг. І дарма, що над пісюном уже бовваніло пузце, а пика раз через раз брякла від алкогольних зловживань.

- То позич їм свого найманця. Він же без контузії, - раптом бухнув їй на вухо, нахилившись так близько, що Анна відчула мішанину запахів з одеколону, жуйки та перегару. Кирило знову зловживав. 

- Що ти мелеш? – її голос крижанів. Здавалося, що й стіни кабінету вкрилися помороззю.

- Ну, як, я чув, що у тебе з’явився наречений, - зблиснув червоними очицями, а вони мали б бути карими. Як у батька. 

- Від кого чув?

- Неважливо.

Для Анни це було важливо. Дуже. Вона не збиралася розкривати карти до певного часу, особливо перед братом та сестрою, та схоже, це зробили до неї. Навіть здогадувалася, хто посунувся поперед батька в пекло.

- Сестро, а ти знаєш, що він трахав твою старшу сестричку, коли ти ще в школі шмарклі підтирала, - Кирило їдко шкірився.

Анну шугонуло у вир протиріч. Холодний піт вкрив спину і долоні. Пальці затремтіли, вона хутко сховала їх під стіл, аби не показати братові, як глибоко колупнув за живе. 

- А ти переймаєшся, що він перетрахав більше двоногих, аніж ти? – цинічно примружилася, утримуючи самовладання на межі фолу. – Заздрість – смертний гріх, брате.

- Я на рай не претендую.

- То й до чужого життя носа не потикай, коли не просять.

- Чому він, сестро? – не вгавав Кирило, коротко позиркуючи на батька та підполковника, створював перед ними картинку ідеального взаєморозуміння між найближчими. – Могла б когось кращого знайти.

- Ти вже знайшов. Тішся, - на раз відрубала Анна, а для двох старих друзів мовила. – Я визначилася. Беру двох.

Максимович, дядечко під п’ятдесят, з маленькими очицями, дещо схожими на вепрячі, такою ж тілобудовою, спохопився на ноги й підскочив до столу, щоб глянути на кого Анна кинула оком. Кирило відсунувся, а згодом покинув кабінет, щось мовивши батькові перед тим. Вона не вловила слів, занадто тихо ті зронилися, крім того, Максимович заповзято давав додаткові характеристики двом лобурякам, на які Анна кинула оком. Поміж балаканиною раз у раз поглядала на батька. Генерал сьогодні мав кепський вигляд. Розгублено кліпав на все і вся, нездорова блідість тягнулася щоками аж до губ, і тремтіння в руках набувало чіткіших обрисів. Раніше вона не помічала настільки окреслених проявів хвороби, це вперше як дізналася про діагноз. Мимоволі замислилася, що й сама олії у вогонь підлила, завдала батькові клопоту та хвилювань, однак від усього відгородити не виходило. Їй заледве вдавалося приховати три спроби замаху на життя, ця інформація цілком могла доконати, здавалося б, невразливого генерала. 

Спровадити Максимовича їй вдалося швидко. Коли двері за ним зачинилися, Анна узялася до батька.

- Тобі треба відпочити.

- Чого б це? – глипнув здивовано на доньку.

- Ти не приховаєш від мене те, чого не видно іншим. Тату, можливо, доведеться підшукати кваліфіковану людину, з медичною освітою, яка наглядала б за тобою…

- Мені не треба нянька! – визвірився Архип, при чому впалі груди двигтіли, наче міхи. 

Анна не злякалася. Спалахи батькової люті давно не новина для неї. Він визнає, що донька має рацію, але спочатку мусить перекипіти тією думкою.