8

Де починається хоробрість і починається вроджене… а ні набуте безглуздя? Нестор позиркував на Анну, яка, здавалося, проковтнула штангу – сиділа неприродно рівно.

Та чого таїтися, він визнавав, що такої рівної спини ще не бачив. Мабуть, королеви так тримають поставу, однак узріти їх не доводилося. А та зализана дулька окреслювала профіль дівчини у погордливе відображення його ж непевностей. Потроху найманця морозила німота між ними, незбагненне бажання розкрутити ту дульку й пустити по спині сяйливі пасма волосся. Як можна ховати ту красу, дану Богом і природою?

Нині дівчата, навпаки, намагалися підкреслити все чим їх наділили гени, а що не причепилося, то чіпляли за допомогою пластичної хірургії та уколів краси, а ця ховала все, що могла. Блузки закриті, штани широкі, і та безлика дулька. Чогось саме вона дратувала Нестора найдужче.

Він намагався промацати поріг хоробрості генеральської принцески. Варто було з’ясувати, наскільки він їй потрібен і на що вона піде, аби отримати його. Як виявилося, Анна повнилася бездумною хоробрістю до тягучої млості в животі. Її не злякав РАЦС, не настрашилася згадки про юриста, бездумно поїхала за ним, вважай незнайомцем, якого колись бачила в юності. І половину фірми збиралася віддати.

Складно ставав на місце той пазл. Анна була головоломкою. Він постійно розмірковував, чи насправді так їй необхідний, чи це якась продумана стратегія, а він там лише пішак. А може вона насправді потребувала захисту? Елементарної підтримки, тому з відчаю кинулася шукати її у нього – найманця.

Для початку Нестор знову привіз Анну під РАЦС, їхній шлюб потребував законодавчого підґрунтя. Оту п’єсу розіграв, бо думав, що вона не поведеться, а принцеска перла, як танк. Хоча, криголам більше підходило для порівняння.

- Дай паспорт, - попросив, вивчаючи погордливий профіль.

Вона кліпнула на будівлю РАЦСу і полізла в маленьку сумочку, яку почепила на себе через плече. За секунду поклала йому до рук те, що просив. Паспорт у патріотичній обгортці. Він здивувався. На білому тлі майоріла білява мальована дівчина у віночку повернута до них спиною. Тримала в руках букет польових квітів, а над нею пихато вбирався любощами надпис «Я - українка».

Це була перша яскрава річ, яку побачив у Анни. Не здужав відірвати очей, помацав пальцями шерхку поверхню, повернув іншим боком, де вималювався різнобарв’ям букет отих польових квітів.

- Що не так? – насупилася вона, подивована його реакцією.

- Нічого. Гарна обгортка.

- Дякую.

Нестор вискочив з її паспортом, вкотре міркуючи над самодурством Анни. Віддала паспорт, не думаючи. Невже не остерігається його, бо відчуває силу в собі, даровану владним генералом? Він отримав ще одну задачку для мізкування. А за тим хутко залагодив питання з РАЦСом. Власне й напинатися сильно не довелося, фінансовий бік питання завжди вирішував все. Роки минули, а нічого не змінилося.

 Учора зв’язався з DynCorp, перевів суму неустойки, виторгувану у них генералом. Представник компанії, якого позаочі всі завербовані називали Себаст’яно незалежно від статі, адже ці люди постійно віщали завченими фразами, від яких тягнуло на блювоту. Вони вважали себе кращими, тому й розмову з найманцями вели з поблажливими інтонаціями, наче  з дурниками, котрі вміють лиш з пукавки пахкати.

Повернувшись назад, Нестор напоровся на прискіпливий погляд Анни. Однак питати в чім причина прискіпливої уваги не став. Може, просто здалося. Він повіз її до себе.

Ще за юнацтва, коли таки вступив на омріяний батьком факультет, аби примиритися з сином, покійний Кічак придбав дворівневу квартиру неподалік від центру міста. На Подолі.

Відтоді поліція швендяла у той район без зупину. Сусіди постійно скаржилися на шум, голосну музику, п’яні оргії. Майже все так і було, за єдиним винятком – музика ніколи не була голосною, то вони так розважалися.

- Де ми? – поцікавилася Анна, коли авто зупинилося перед багатоповерхівкою нового покрою.

Спальний район за ці роки гарно розбудувався, глипав зеленими насадженнями, доглянутим дитячим майданчиком, асфальтом без тріщин та вирв.

- У мене.

- А до юриста?

- Не сьогодні. Ще маю справи.

Вона кивнула. Погоджувалася і приймала його правила. Поки що. Нестор не сумнівався, що та німа покора незабаром зійде нанівець.

Її валізи, він, по джентельменськи, волочив на п’ятий поверх. Анна озиралася навкруги, вивчала кожен закуток, намагаючись осягнути як житиме в квартирі. Половина її життя минула по казармах, кочувала з батьком, немов безхатько, хоча їй подобалося. Постійна зміна локацій наповнювала новими враженнями, дарувала новий досвід, знайомство з новими людьми. Варто зауважити, що Анна ніколи не мала подружок – тільки друзів. Їй не вдавалося знайти мову із собі подібними. Коли дівчатка в школі захопливо розповідали про нові заколки, спіднички або хлопців, вона згадувала прапорщика Щиглова або строковиків, які змовницьки всміхалися, бо знаходили лазівку в обхід заборон генерала, і таки навчили Анну курити, самогону скуштувати також дали.

Останні десять років, коли генерал пішов у відставку, вона мешкала в будинку. Навіть поживання в Англії не надало квартирного досвіду, батько орендував для своєї принцеси маленький будиночок та авто для комфорту.