2

За деякий час до того

Весна вдома божеволіла особливою квінтесенцією. Зійшла повінь, з гір повтікали сніги, трохи затопило люд, позносило тини та будівлі, а до столиці добігли лишень відголоски. Заквітували яблуні, в повітрі ковзало незбагненне очікування нових починань. Інколи вони починаються з чиєїсь смерті.

Нестор щойно поховав батька. Матір невтішно ридала на його плечі. Сестра, на сьомому місяці вагітності, чіплялася за іншу руку, молодший брат хлипав збоку. А він не смів плакати. І не тому, що чоловіки не плачуть, ще й ті, які живуть за військовим статутом, а тому, що сльози не допоможуть. Ніхто з рідних не сповістив його про батькову хворобу. Він заборонив це робити. Матір лиш вчора зізналася, після приїзду сина додому,  а від того хлипала ще нестримніше.

Останні сім років Нестор не спілкувався з батьком. Між ними пролягла прірва, яка вимірювалася не розбіжностями поколінь, а вимушеними обставинами. До певного часу Нестор вважав, що з ним вчинили несправедливо, і що батько міг його відмазати, захистити, а нині уже не жив тими переконаннями. Можливо, тоді це було правильно. Він став ким став. Навчився відповідати за себе та за інших. Мабуть, цього батько прагнув його навчити, але десь проґавив мить між дорослішанням та дитинством, зі старшого сина виросло мажорне поріддя, яке звикло, що булочки ростуть на дереві, і навіть їх зривати не потрібно, це зробить хтось і на стіл покладе.

Сім років військової виправки, доля найманця – усе це навчило Нестора життєвих премудростей. У його випадку прислів’я «Краще пізно, аніж ніколи» потрапило в яблучко. Тепер він мусив прийняти відповідальність за матір, молодшого брата, сімейний бізнес, але контракт, підписаний з  DynCorp, зв’язував його ще на два роки. Розірвати складно, і справа вимірювалася не розмірами неустойки, яку доведеться виплатити, а тим, що він стояв на чолі загону. Йому підпорядковувалося чимало люду, уже була сформована своя команда: кинути усе не вихід. Залишити рідних також не варіант. Нестора розривали непевності та сумніви. Дарма, що личина незворушності не сходина з обличчя.

Він мав намір переговорити із Загребельним. Саме з його легкої руки скуштував долі найманця, безіменної тіні, яка воює за винагороду, немає честі, а чеснот й поготів.

Власне, Загребельний прибув на похорон батька. Як не як, вони були добре знайомі. Їхні життєві стежки не раз пересікалися на роздоллі шляхів, крім того, Назарій, брат покійника, був добрим другом генерала. Свою дружню прив’язаність вони несли ще від часів Афганістану. Ніхто достеменно не знав, що там з ними сталося, але від того часу ці двоє стали майже нерозлучними.

Після похорону та поминального обіду Загребельний сам підійшов до Нестора, насупив сиві кошлаті брови, відвів в бік, за надвірну колону ресторану, подалі від нав’язливих поглядів, і мовив:

- Завтра заїдеш до мене. Потрібно поговорити про твій контракт. Чи ти не плануєш залишатися з родиною?

Загребельний ставив логічні питання, бо чоловік, який хоч і носив на собі ганебне клеймо безіменної тіні, проте спробував волі без зобов’язань перед кимось, не завжди прагнув повертатися до мирського буття. Воно здавалося йому обтяжливим, метушливим, часто дратувало, а за тим все закінчувалося пияцтвом та соціальним дном. 

- Планую, - чітко відзвітував старшому за званням. Попри те, що Загребельний давно облишив військо, а Нестор ніколи не був складовою хоч якоїсь регулярної армії – тримав честь.

- Чудово. Усе правильно, синку, - Архип по батьківськи тьопнув його по плечі. Про такого сина мріяв, але виросла якась недолуга подоба на величний рід Загребельних, у його Кирила вивалювалося з рук все, чого торкався. – З DynCorp я зв’яжуся сам. Гадаю, зможу витягнути тебе з найменшими втратами.

- Дякую.

- Не варто. Подбай про матір та брата. На цьому боці буде складніше. Батькові партнери не бачитимуть в тобі загрози чи суперника, тому тримайся. Чекаю тебе завтра о десятій ранку в себе.

Генерал подав йому руку для потиску. Обмін люб’язностями вийшов стриманим, відповідним миті, але щирим. Загребельний пишався Нестором. Із проблемного гівнюка, який бив автівки, систематично потрапляв до відділку через сп’яніння, водіння в нетверезому стані або хуліганство, хлопець зумів стати прикладом витримки, дисциплінованості, організованості, справжнім лідером. Старому генералу постійно приходили звіти про досягнення колишнього шибеника на нелегкому поприщі найманця. Він міг би зробити блискучу кар’єру у війську, але з кримінальною справою за плечима його туди не взяли б. Бо зв’язки – це ще не все, інколи вони тільки шкодили.

- Що він хотів? – як тільки генерал щезнув з поля зору, до Нестора підійшла сестра.

Це вона тримала з ним зв'язок протягом усіх цих років, стала такою ж непокірною як і він, бо вийшла заміж за кенійця. Батько не прийняв її вибору. Обірвав усі зв’язки. Навіть онучка не зробила його лагіднішим. А нині під серцем Каміли ріс хлопчик, якого дідусь уже точно не побачить, однак ганьбою роду також не вважатиме.

- Призначив зустріч, - Нестор поклав руку їй на плече, всміхався, як вмів. Трохи розучився це робити – усміхатися рідним, аби заспокоїти. – Треба вирішити питання з моїм контрактом.

- Ти залишаєшся? – надія в її голосі вирвалася захватом. Тонкі риси обличчя загострилися, у темних очах палав вогонь сподівання.

- Звісно, - брат узяв її руку у свої долоні. Зігрівав і вселяв упевненість. – Мама сама не впорається, а Семен ще тільки вчиться. Я ж усе розумію, Каміло. Ти не потягнеш. Тим паче, зараз, - він глянув на округлий живіт під чорною сукенкою.