1

Як стук серця в грудях… Так цокали високі, тоненькі підбори по паркету з червоного дерева. Та краса стелилася по всьому будинку. На перший погляд, суворому, без прикрас, але треноване око миттю відмічало дрібниці, які не купиш у масмаркеті.

         Анна бігла через імпровізовану галерею. Тут,на стінах, гніздилися портрети її родичів. Усі військові, з якогось там десятого чи двадцятого коліна, уже й не порахуєш, і всі, наче з осудом, споглядали на неї. Не вдалася вона до роду Загребельних. На маму схожа. Білява, блакитноока, струнка, навіть худа, за версією сестри – підкинута. Бо ж усю вроду давнього роду, немовби старша Каріна злизала - їй же дісталися залишки.

         Проте Анна не нарікала. Усю мудрість предків успадкувала саме вона. Це навіть сам батько зауважував, розчаровано зітхаючи, адже Кирило, улюблений син, не пішов родинними шляхами – не став військовим. Та й до бізнесу не дуже рвався. Якщо найстарша донька була уособленням жіноцтва та вроди, наймолодша – правою рукою батечка, то син – ні те, ні се. Бовтався, як гімно в ополонці, не підпливаючи до берега. Сам батько так висловлювався. А за тим покладав надії на Анну. Хай і молода, але ж не за роками кмітлива. До того ж, не приховував Архип своєї прихильності до доньки – вона була його улюбленицею. Зрощена ним, викохана під боком, бо матір довелося схоронити в домовині. Пізня вагітність – ранні наслідки.

Росла Анна по казармах. Виховувалася в суворості та дисципліні. Перші дитячі витівки утнула з прапорщиком Щигловим, коли він подарував їй набір перманентних маркерів, а потім ними були вимальовані усі стіни військової частини.

Щиглова накарали словесною доганою, змусили купити фарби і замалювати перші прояви творчості чотирирічної дівчинки. Анна сильно засмутилася. Тато забрав маркери. Однак Щиглов приніс воскові олівці і альбом для малювання. Тільки ж дівчатко вважало, що білий папір, то надто банально – пішло малювати надвірні стіни казарми.

Прапорщик знову отримав догану і помив стіни. Більше нічого не приносив. Довелося Анні шукати нового спільника для витівок, але, навчені досвідом Щиглова - ні строковики, ні офіцерський склад, на ті граблі не наступали. Генерал Загребельний був занадто суворим, і донька винятком не стала. Якщо старших нащадків спровадив у закритий інтернат для навчання, то молодшу від себе відірвати не міг. Вона мала лиш його – батько мусив вділити доньці, хоч і скупу, однак, дещицю любові. Так і росла Анна під пильним військовим статутом, всотала його під шкіру – прокидалася рано, речі тримала в ідеальному порядку, вчилася тільки на відмінно, а відтак, потихеньку, перетворилася на незамінну шестерню, без якої вже не крутилося велике бізнесове коло, побудоване на зв’язках Загребельного. Він пішов у відставку в чині генерал-лейтенанта, швидко зметикувавши, як можна застосувати набутий досвід.

Архип Загребельний почав набирати найманців. Зробив на тому успішний бізнес, адже по світу з’явилося багато цілком законних організації, які, буцімто, займалися питанням світової безпеки, насправді ж, закидали в гарячі точки лобуряк, які вміли хвацько користуватися смертельними пукавками.

Генерал-лейтенант став посередником між такими організаціями і потенційними лобуряками. І катма, що після такої кар’єри, чимало завербованих ставали персоною нон-грата, або покійником, якого не могли оплакати рідні. Врешті, вони читали угоду, коли обирали такий спосіб життя. Саме цим Архип не те, щоб заспокоював себе, та однозначно виправдовував.

До одного, з таких завербованих, Анна й бігла. Його повернення додому стало справжнім подарунком долі. Батько старів, у нього виявили Паркінсона. Дітей про діагноз не повідомив. Анна розуміла чому. Та останнім часом зауважила, що інформація про його хворобу якимось чином виплила, і не здивувалося, що позначився той витік на ній.

Сірий кардинал – таке прізвисько отримала від брата. Завжди в тіні батька. Постійно за спиною. Гострий розум компенсувала непомітністю. В її гардеробі не було яскравих речей. Вона ніколи не фарбувалася. Максимум – гігієнічна помада. От підбори любила. В них почувалася жінкою, а не аналітичною машиною.

Персона Анни ставала багатьом прибічникам їхньої справи  посеред горлянки. Як кістка. Найперше, рідним брату та сестрі. Адже усі розуміли, що після смерті Архипа – бізнес перейде їй. А разом з ним мільйоні статки. Мережа їхньої діяльності була напрочуд розгалуженою і не обмежувалася однією країною. Анна часто виїздила у філіали в Європі, найчастіше до Азії, де охочих було більше, а недосконале законодавство дозволяло маневрувати більш масштабно. Та парадокс стукав у тім’ячко тим, що захистити Анну не було кому.

А він зможе. Це знання гріло їй душу. Тому бігла по галереї, не дивлячись на портрети родичів. Навіть біля маминого не зупинилася, як любила робити, коли проходила тут.

Перед кімнатою, що тулилася поряд з батьковим кабінетом, зупинилася й глянула на порожній стілець, де, зазвичай, сидів приставлений повірений, котрий запрошував до Архипа прохачів. Нині Володимира не було на місці. Можливо, перебував з батьком.

Нестор ще не мав зайти.

Перед важкими дубовими стулками, привезеними із Франції, вона перевела подих. Трохи захекалася. Озирнувшись довкола, чи бува не вийшов повірений, поправила й без того ідеально випрасувані штанці, пригладила долонею акуратно закручену дульку на потилиці, перевірила блузку, чи не видно плям поту від біганини, і наважилася зайти. Без стуку. Вона у себе вдома. Сірий кардинал не може ніяковіти перед кремезним чоловіком у камуфляжі. Анна могла стати його квитком для повернення в реальний світ – без кровопролиття, та у новому статусі. Вони стали б порятунком один для одного, одначе розуміла це, поки що, тільки вона.