На все свій час

Було близько пів на другу ночі. Обіцяні на ніч мінус п`ять через посилення вітру та колючий сніг відчувалися, як усі десять. Минуло хвилин двадцять від заступання на пост, але холод вже пробрався під шинель і погрожував ногам, захованим у хромові чоботи. З яловими, теплішими, але менш привабливими зовні, я розпрощався ще влітку. Про традицію міняти з третього, "веселого" курсу чоботи на офіцерські хромові давно знали командири, і тому "пробачали". "Веселим" же він був через вигадану кимось давно градацію, за якою після важкого першого - "Наказано вижити" і порівняно легкого другого - "Ні риба ні м`ясо", слідував - "Веселі хлопці".

Ховаючись від негоди, я зайшов під навіс величезного боксу з технікою, який у негоду рятував і раніше. Його загороджений з трьох боків простір був чудовим місцем, де я міг струсити з себе сніг і спустити шапку-вушанку. Щоправда, опускати борти шапки я все ж не став — сніг на ній підтанув, і притискати її мокру поверхню до щік зовсім не хотілося. Компенсувавши це підняттям коміра і поправивши автомат з магазином повним патронів і багнет-ножем, я вийшов.

Рухатися стало набагато приємніше, і я вже по-іншому подивився на те, що відбувалося навколо, і насамперед на цивільне життя за огорожею. Військове містечко — вотчина училища, розташовувалося мало не в центрі міста, і, перебуваючи на посту, можна було бачити фрагменти цього водночас близького й далекого мені життя.

Щоправда, зараз, уночі, йшлося лише про окремі вікна, що світилися, за якими хтось, можливо, готувався до заліку чи іспиту (час зимової сесії), хтось заколисував дитину, яка прокинулася, хтось зачитався і втратив зв`язок із реальністю, в когось виникли проблеми зі здоров`ям, а хтось прийшов із вечірньої зміни й тільки вечеряв... У кожному вікні — своє життя, свої радощі та печалі.

Мозок швидко, як "собака Павлова", відреагував на "вечерю", малюючи страви, одна смачніша за іншу. "Ех, зараз би додому... та "нам`яти" смаженої картоплі з курячою лапкою... з маминими помідорами у фірмовому розсолі!" Від такої думки вмить потекла слинка і сумно занив шлунок... "Так, це не злиплі макарони з ледь помітними шматочками м`яса і салатом, їсти який без нежитю неможливо, але який, як повчання нам, незадоволеним, запросто з`їдав досвідчений "прапор" - начальник їдальні".

...Спостерігаючи за життям поза училищем, особливо під час рідкісних звільнень у місто, мене не полишали сумніви в правильності обраного шляху. Розум, випробовуючи мене, висував то аргументи на користь "вільного" цивільного шляху, то - "підневільного", але статусного військового. До труднощів другого вже зараз належали: часті наряди й караули, ранні підйоми із зарядкою вже за три хвилини, рідкісний відпочинок із забороною прилягти на ліжко, винятково холодна вода в умивальниках, постійне прибирання територій, мізерне харчування, попри навантаження. І, мабуть, найскладніше — підкорення будь-яким, навіть ідіотським наказам!

...Пройшовши ще декілька "кіл" і втомившись чинити опір стихії, я знову пірнув у темний бокс і, вдивляючись у темряву, рушив між рядами автівок. Перехід у тишу і темряву був привабливим і водночас відштовхувальним. Наче опинився в іншій реальності, від якої ще не знав, чого чекати — лиха чи добра, і в якій зір і слух одразу набували неймовірних здібностей... Рухаючись дедалі впевненіше, я насолоджувався спокоєм, вдихаючи запах коліс і бензину, які чомусь подобаються хлопчакам із самого дитинства.

У якийсь момент я вловив ледь помітний рівномірний стукіт, який навіть не замислюючись відніс до мани: "Звідки йому взятися?" Не покладаючись на свої вуха, я все ж наблизився до "Уралу" з кунгом, від якого, як мені здавалося, виходив цей звук. І знову, але вже голосніше, почув його — ритмічний монотонний... Перевіряючи себе знову, я ще двічі відходив трохи далі, так, щоб не чути нічого, і повертався. Помилки не було. Ба більше, тепер я абсолютно був упевнений, що всередині працював годинниковий механізм...

Ситуація була, м`яко кажучи, делікатною і частково безглуздою, і я вже уявляв сарказм "начкара": "Та як можна почути годинник усередині машини?!"

"З іншого боку, — міркував я, — а якщо це саме ВОНО?"... Щось підказувало, що краще повідомити, а там — що буде то й буде.

Я швидко дійшов до апарату, закріпленого на постовому "грибку", і доповів, як є "начкару". На мій подив, він тільки запитав, чи впевнений я, і навіть не закінчивши розмову, одразу ж з іншого апарата доповів про "НП" черговому по містечку.

Вже за три хвилини на пост прибігли озброєні, як належить, розвідник і один вартовий. Переконавшись, що я не помилився, і вражений моїм слухом, розвідник Юрка тепер зателефонував уже сам:

- ...Товаришу старший лейтенант, там точно щось цокає! Що нам робити?

Дотримуючись вимог вартового статуту для таких випадків ("...не послаблювати уваги за постом...", "...вжити всіх заходів..." тощо), ми все одно "пішли від гріха чимдалі" - за дальню бетонну стіну.

Пізніше ми дізналися, що поки намагалися додзвонитися до командира взводу цього "Урала", щоб з`ясувати ситуацію, вже сповістили чергового по гарнізону, і, вочевидь, готувався виїзд вибухотехніків.

...Команда "відбій" надійшла хвилин за п`ятнадцять після того, як напівсонний офіцер пояснив, що всередині, крім усього іншого, є і "штатний" годинник. Одного тільки він не міг зрозуміти — як вартовий міг його чути через майже метрову товщину обладнання!

- Ну ти даєш! - усміхнувся сержант Юрка. - Тепер... тобі або розстріл, або... орден! - І подивившись на годинник, поспішив із напарником назад: добігав час зміни вартових.

Подивившись їм услід, я видихнув і не поспішаючи рушив звичним маршрутом, заспокоюючи пульс, розбурханий адреналіном. Погода не змінилася, але холод кудись відступив, і я знову, як ще недавно, подивився на вікна будинків, що світилися. Їх кількість, попри час, майже не змінилася: люди продовжували жити звичним для них життям ─ хто як хотів і хто як міг. Світло у вікнах, як на величезному світлофорі, то згасало, то спалахувало знову. І тільки у караульному приміщенні, куди я ось-ось повернуся після зміни, воно не згасне до самого ранку.