23. Стася

Мені так з ним легко і незабутньо. 

-Ти так і не розповів про себе, - сказала я.

-Та моє життя не дуже цікаве, робота займає в моєму житті особливе місце.
 З родиною не так часто бачуся зараз, але у нас гарні стосунки, - відповів сумно він.

-А чому лише робота? А як же родина, діти? - прикусила язика я.

-Немає дітей та дружини, та я зрозумів, що родина - то не для мене.  Я завжди ставив роботу в пріоритет.

-Чому маєш таку думку? - спитала я

-Бо знаю, я вже якось спробував, хотів родини, щоб кохана жінка вийшла за мене заміж, дітей, та коли я надумав освідчитися, застав її з іншим. А зраду я не пробачаю, - злісно відповів він.

-Ти її ще кохаєш? - обережно запитала я.

-Ні. Почуття, які залишилися це зневага до цієї жінки, коханням там точно немає. Це було ще декілька років назад. Тому робота - одна, яка не зраджує мене, та я раніше думав, що не захочу більше відкрити свою душу, поки тебе не зустрів, - сказав дивлячись на мене.

Я засоромилася, і поглянула на нього, і швидко відвела очі і подивилася вдалину, він мене притиснув до себе і поцілував в носик.

- Від тебе так смачно пахне. Хочеться з'їсти. Чому ж ти така солодка? - вдихнув він мій аромат.

Я у відповідь підсунулася до нього поближче, та поклала голову йому на плече.

Він погладив моє волосся, та заправив за вухо неслухняне пасмо. Я притулилася ще ближче і закрила очі, насолоджуючись обіймами.

Я відчула, як він ніжно накрив мої губи своїми, я затремтіла і відповіла йому.  Дуже сильно чекала на цей поцілунок, і в цей раз я не зіпсую момент.

Ми ледве відірвалися один від одного, він мене обійняв і притулив до себе так і сиділи декілька хвилин мовчки.

Я продовжила розмову.
- І ким же ти працюєш? — поцікавилася я, відпиваючи ковток вина.
Ярослав усміхнувся кутиками губ і подивився кудись у бік гір.
— У будівельній компанії. Проєкти, креслення, зустрічі... Нічого особливого.
— Не вірю, — засміялася я. — Люди завжди кажуть, що в їхньому житті немає нічого цікавого, а потім виявляється, що вони можуть годинами розповідати про себе.
— Можливо. Просто я не люблю говорити про себе.
— А що любиш?
Він трохи задумався.
— Подорожувати. Такі місця, як це. Ранкову каву на терасі. Дощ. Тишу. І людей, з якими можна мовчати без незручності.
Я відчула, як усередині щось тепло здригнулося.
— Знаєш, дивно... — тихо сказала я.
— Що саме?
— Наче ми знаємо один одного багато років.
Ярослав повернувся до мене. Його погляд був спокійним і дуже уважним.
— У мене таке саме відчуття.
На мить усе навколо ніби зникло: шум водоспаду, вітер у кронах дерев, навіть час. Залишилися лише ми, ця лавка і дивне відчуття, що ця зустріч мала статися набагато раніше. ✨