21. Стася

Ми їхали довго.
Я мимоволі дивилася на його мужні пальці, що впевнено стискали кермо. Він вів машину спокійно, ніби знав кожен поворот цієї дороги напам’ять.
Звивиста стежка тягнула нас усе вище і вище. Вузька, майже дика дорога, яка ніби відрізала нас від усього світу. Залишалися тільки гори… і він поруч.
І я.
Чим далі ми піднімалися, тим сильніше я починала нервувати. Поворот за поворотом, вище і вище, поки дорога не стала зовсім кам’янистою.
Коли машина піднялася на черговий пагорб, я мимоволі вчепилася в ручку дверей.
Яр повернув голову.
— Тобі страшно?
— Трохи, — зізналася я.
Він нічого не сказав одразу.
Лише простягнув руку й легко торкнувся моєї. Спокійно, впевнено. І майже одразу знову тримав кермо, але вже однією рукою.
Цей жест чомусь заспокоїв більше, ніж будь-які слова.
Машина ще трохи піднялася — і раптом дорога відкрилася.
І перед нами з’явився краєвид, від якого перехопило подих.
Бурхлива річка, водоспад і гори навколо — ніби кадр із іншого світу.
— Це справді неймовірно красиво… — вирвалося в мене.
Я навіть не помітила, як усміхнулася.
Він лише злегка усміхнувся у відповідь. Наче знав, що я саме так відреагую.
Ми вийшли з машини.
Повітря тут було інше — свіже, холодне, живе.
Біля річки стояла дерев’яна лавка просто над краєвидом.
Яр відкрив багажник і дістав кошик — фрукти, плед і пляшку вина.
Я на мить завмерла.
Це було як сцена з фільму. Ніби не реальність, а чиясь вигадана історія про ідеальний момент.
Але поруч стояв він.
Чоловік, який мені подобався.
І це все було для нас.