20. Ярослав

Ми сіли в машину.
Я завів двигун, але не поспішав рушати. На секунду в салоні стало тихо — така тиша, в якій чути навіть власні думки.
Стася застібнула ремінь безпеки й поправила волосся. Її рухи були звичайні, але для мене — занадто помітні. Ніби кожна дрібниця чомусь затримувала погляд.
— Тут гарно… — сказала вона, дивлячись у вікно.
— Так, — коротко відповів я, хоча дивився не на дорогу, а на неї.
Я відчув, як це стає небезпечно просто — бути поруч.
Машина повільно рушила.
За вікном тягнулися гори, дерева, світло розсипалося по дорозі, але все це було ніби фоном.
Головним була тиша між нами.
— Ти часто тут буваєш? — запитала вона, не повертаючи голови.
— Іноді, — відповів я. — Коли треба відключитися.
— Від людей?
Я усміхнувся краєм губ.
— Від шуму.
Вона тихо кивнула, ніби зрозуміла більше, ніж я сказав.
На кілька хвилин знову стало тихо.
І саме в цій тиші я відчув її ближче, ніж мав би. Присутність, яка не потребує слів.
Я краєм ока глянув на неї.
Вона дивилася вперед, але пальці легко торкалися ременя безпеки — нервово, ледь помітно.
— Ти завжди такий серйозний? — раптом запитала вона.
Питання влучило трохи глибше, ніж мало б.
— Ні, — відповів я після паузи. — Просто не з усіма.
Вона повернула голову.
І на мить наші погляди зустрілися.
Це була коротка секунда, але в ній ніби щось зрушилося — тихо, майже непомітно, але незворотно.
Я першим відвів очі на дорогу.
— Ми ще довго їхатимемо? — запитала вона тихіше.
— Ні, вже близько.
І все ж я не натиснув на газ сильніше.