19. Ярослав

Вона пішла збиратися, а я стояв і відчував дивну, майже забуту радість десь всередині. Давно я так не реагував на жінку.
Мені, дорослому й цілком здоровому чоловікові, було навіть трохи страшно від думки, що я можу закохатися. Бо здавалося, що моя залізна маска, яку я носив роками, почала тріскатися при одному її погляді.
Різкий дзвінок телефону вирвав мене з думок. На екрані — ім’я друга: Сергій.
— Так, — відповів я.
— Привіт, як ти? — почувся його голос.
— Нормально. У тебе що?
— Та все ок. Я хотів тебе витягнути в клуб. Наші всі будуть, відпочинемо нормально.
Я на секунду посміхнувся.
— Я не в місті. Поїхав у гори, подивитися, як там бізнес, і трохи відпочити від шуму офісу.
— Ого… то ти, може, повернешся тим самим Яром, якого я знаю вже двадцять п’ять років? — засміявся він.
Я не стримав короткого сміху.
— Побачимо, — сказав я спокійніше, ніж відчував.
Він відчуває мене завжди занадто точно. Наче знає, коли в мені щось ламається або народжується.
— Ну, тоді тримайся там. Я радий, якщо в тебе все добре.
— Дякую. Як повернуся — зустрінемось.
— Домовились. До зустрічі, Яр.
Дзвінок обірвався.
Я ще довго стояв, дивлячись у вікно, ніби там можна було побачити відповіді.
У пам’яті знову спливли її очі. Той погляд, після поцілунку… у ньому не було сумнівів. Лише те, що неможливо переплутати.
І найстрашніше — мені це подобалося.

Подивившись на годинник, я зрозумів — час виходити. Стася вже мала з’явитися, минуло майже півтори години.
Я спустився вниз, підійшов до машини й, сперши лікті на капот, зупинився. Дивився прямо на її терасу, ніби міг відчути її появу ще до того, як побачу.
Минуло кілька хвилин, і я почув жіночі голоси.
Я повернув голову.
Вона йшла разом із подругами.
— Привіт, — Стася легко помахала рукою.
Ми привіталися. Її подруги побажали нам гарної поїздки, і на мить усе стало простим і звичайним.
— Може вас підкинути? — крикнув я їм услід.
— Ні, дякуємо, — відповіла Марта. — Ми хочемо прогулятися. Тут дуже гарно, територія велика, хочемо спуститися до річки.
— Тоді обов’язково прогуляйтеся до гойдалки, це на території котеджів— сказав я. — Йдіть прямо й побачите велику дерев’яну гойдалку з видом на гори.
— Ооо, я навіть не знала про неї, — очі Стасі загорілися. — Дуже хочу туди.
У її голосі було щось легке, майже дитяче, і це чомусь зачепило сильніше, ніж мало б.
— Обов’язково сходимо туди, як приїдемо, - сказав я Стасі.
— Дякую — усміхнулась Марта. — Гарної вам поїздки.
— І вам гарної прогулянки.
Ми вже розвернулися, коли Аліна кинула через плече:
— До речі, Стася боїться змій і висоти.
Я на секунду затримав погляд на ній.
— Запам’ятаю, — сказав тихо, дивлячись прямо на Стасю.
І вона відвела очі першою.