18. Стася

Коли я прокинулася, мою кімнату заливало тепле сонячне проміння. Я солодко потягнулася і, не поспішаючи, попрямувала до тераси.
Підійшовши ближче, я завмерла. За великим склом відкривався неймовірний краєвид: удалині здіймалися величні вершини гір, оповиті легким серпанком, а навколо простягалася дика й водночас така затишна гірська природа. Здавалося, саме повітря тут було іншим — свіжим, чистим і наповненим свободою.
Я відчинила двері й ступила на терасу. Одразу почула дзвінкий спів пташок, який дивовижно доповнював цю картину. Легкий вітерець торкнувся мого обличчя, а сонячні промені лагідно зігріли шкіру.
Я заплющила очі й усміхнулася.
«Це не може бути реальністю», — промайнуло в голові. — «Напевно, я ще сплю. Так, це просто сон. Інакше як пояснити всю цю красу?»
— Доброго ранку, красуне. Як спалося? — почувся за спиною знайомий чоловічий голос.

І тут, я немов прокинулася, коли я повернула голову - він стояв такий гарний на терасі з чашкою кави і посміхався мені. Яр був одягнений у штани вільного краю та обтягуючу футболку, яка підкреслювала його рельєфи.
-Доброго ранку, Ярослав, - відповіла я.
-Як тобі спалося після нічної прогулянки?
-Ой, тут дуже добре спиться, я так добре виспалась, а ти?
-Я теж, але звик прокидатися рано, щоб піти на ранкову пробіжку.
-Оу, це вже звичка?
-Так, звичка багато років.
-Ну що, принцеса, поїдемо до гарного міста? - запитав Яр
-Сьогодні?, - перелякано запитала я.
-Так, скільки тобі потрібно часу, щоб зібратися?
-Ой, я тут з дівчатами, якось незручно їх залишати самих, - схвильовано сказала я.

— Ой, я тут з дівчатами, якось незручно їх залишати самих, — схвильовано сказала я.

Ярослав усміхнувся і зробив ковток кави.

— Не хвилюйся, принцесо. Ми ж не тікаємо на тиждень. Вранці поїдемо, ввечері повернемося. Думаю, твої подруги переживуть один день без тебе.

— Ти так впевнено про це говориш...

— Бо знаю. До того ж, мені дуже хочеться показати тобі одне місце.

— Одне місце? — зацікавлено перепитала я.

— Так. Воно особливе. Принаймні для мене.

Я сперлася ліктями на поручні тераси й подивилася на нього. Сонячні промені падали на його обличчя, а в очах світилися якісь ледь помітні іскорки.

— І чому ж воно особливе?

— Розповім дорогою, — загадково відповів він.

— Це нечесно.

— А хто сказав, що я збираюся грати чесно?

Я не стримала усмішки.

— Добре. І скільки в мене часу на збори?

— Година вистачить?

— Година? Ти явно нічого не знаєш про дівчат.

Ярослав засміявся.

— Тоді півтори. Але не більше. Інакше ми пропустимо найкрасивіший момент.

— Який ще момент?

— Побачиш.

Він підморгнув мені й попрямував до дверей свого номера.

— Зустрічаємося внизу через півтори години, принцесо.

— Домовилися.

Я дивилася йому вслід, а серце чомусь билося трохи швидше, ніж зазвичай.