13. Стася

Вони почали розбиратися з машиною, на вулиці вже сутеніло, і ми з дівчатами стояли і чекали на чоловіків.
До нас підійшов ВІН, такий серйозний і владний, пояснив що колесо незабаром привезуть, відремонтують і пригонять машину а ми поїдемо з ним, насувається темрява і небезпечно залишатися і чекати.
Я почала підходити до машини, і переді мною відчинилися двері з переднього краю машини, разом з водієм, я на мить задумалася в потім все ж таки сіла, коли повернулася до дівчат, вони але сиділи позаду мене і я вловила ледь посмішку на їх губах.
Ярослав зачинив двері машини, і сів за кермо.
І тут вигукнула Марта - скажіть як Вас звати, наш рятівник, Ви нас просто врятували, да да дуже врятували, дуже страшно залишитися на ніч в горах, хоч і гарно але трохи страшно, - промовила Аліна.
Я сиділа мовчки, немов язика проковтнула.
-Мене Ярослав звати, а вас як? І поглянув швидко на Стасю
-Я Аліна, а я Марта
-А Вас як звати ? - він перевів погляд на неї
-Анастасія, але рідні і друзі називають Стасюк.
-Дуже гарне ім'я, приємно познайомитись дівчата, сказав він з посмішкою.
-Дякую, - сказала сором'язливо Стася
-Ну що, поїхали - сказав він
Ми їхали хвилин 30 у суцільній темряві, лише фари підсвічували нам дорогу. Починав Карпати дощ і за 5 хвилин почалася просто злива і гроза.
Він почав рухатися на мінімальній швидкості, і тут у вікні розкат грома і блискавка засвітила вікно, ми закричали і злякалися, Ярослав зупинився, як ми тільки виїжджали з гравійованої стежки. Ярослав повернувся до мене і дівчат, - перечекаємо тут, їхати зараз небезпечно. Він побачив, як я стисла руки в кулаки і закрила очі, ніби готуючись до повторного розкату грому.
-Стася, відкрий очі,- сказав Ярослав, -не бійся, він зараз закінчиться - він нахилився вперед , щоб поправити пасмо, яке звисало на обличчі, і на мить він подивився в мої очі, я ніби попливла і забула, що всередині машини знаходяться дівчата.