7. Стася

Дівчата швидко поснідали, і вже за пів години машина виїхала з території котеджів. Дорога звивалася між горами, то відкриваючи широкі панорами, то знову ховаючи їх у густих соснах. Повітря було настільки чисте, що хотілося мовчати й просто дивитися у вікно.
— Тут далі буде одне місце, ви не повірите, яке воно, — з захопленням говорила Аліна, тримаючи кермо. — Я коли вперше там була, не хотіла звідти їхати.
Стася слухала напівуважно. Її думки час від часу поверталися до вчорашнього вечора, хоча вона намагалася цього не показувати. Просто якийсь короткий момент, випадкова фраза… і чомусь це засіло глибше, ніж мало б.
Вони звернули з основної дороги на вузьку гірську стежку, де вже майже не було машин. Тут починалася пішохідна частина маршруту.
— Далі пішки, — сказала Аліна, паркуючись біля невеликого майданчика. — Там недалеко оглядовий майданчик, але шлях вузький.
Вони вийшли з машини. Стася поправила волосся, глибоко вдихнула і на мить зупинилася. Десь далеко шуміла річка, вітер рухав верхівки дерев, і все навколо здавалося трохи нереальним, ніби окремим світом.
— Йдемо, — Аліна махнула рукою вперед.
Стежка була вузька. З одного боку — схил із камінням і мохом, з іншого — крутий спуск між деревами. Вони йшли повільно, розмовляючи, іноді сміючись, коли хтось ледь не спотикався.
І саме тоді, коли Стася трохи відстала, роздивляючись краєвид, з-за повороту з’явився він.
Ярослав ішов назустріч із телефоном у руці, щось коротко перевіряючи, не одразу піднімаючи погляд. Його крок був впевнений, швидкий — людина, яка звикла, що простір підлаштовується під неї, а не навпаки.
Стася підняла голову одночасно з тим, як він нарешті відвів погляд від екрана.
Між ними залишилося кілька кроків.
І цього було достатньо, щоб повітря раптом стало щільнішим.
Вони не зупинилися повністю — лише трохи синхронно змінили рух, намагаючись розійтися на вузькій стежці.
Стася інстинктивно відступила до краю, відчуваючи під ногами нестійке каміння.
— Обережно, — різко, майже автоматично сказав Ярослав, не дивлячись на неї довше секунди.
Його голос був низький, спокійний, але з тією самою контролюючою інтонацією, ніби він завжди передбачає ризик на пів кроку вперед.
Вона кивнула, не встигнувши нічого відповісти.
Їхні погляди зустрілися буквально на мить — коротко, випадково, але цього вистачило, щоб обидва відчули дивне, майже незрозуміле напруження.
Ні впізнавання.
Ні пояснення.
Лише відчуття, ніби щось уже було… просто вони ще не знають де і коли.
Ярослав пройшов повз першим.
Легкий рух плеча, запах холодного повітря й дерева — і він вже позаду.
Стася обернулася на секунду, ніби хотіла щось сказати, але слова не з’явилися.
А він навіть не озирнувся.
Та вже за кілька кроків Ярослав на мить сповільнився.
Ледь помітно.
Наче щось у цій зустрічі все ж таки зачепило його сильніше, ніж він дозволив собі показати.