3. Стася

Я прокинувся від шуму гірської природи.
Десь неподалік шуміла річка, вітер легко хитав дерева, а крізь панорамні вікна в котедж проникало ранкове карпатське світло. Я повільно провів рукою по обличчю й видихнув.
Все ж таки цей відпочинок мав допомогти мені повернути свій ресурс.
Останні пів року я повністю жив роботою.
І, мабуть, саме вона мене тоді й врятувала.
Після того, як людина, якій я збирався зробити пропозицію, зрадила мене — щось у мені просто зламалося. Я навіть пам’ятаю той день до деталей. Її погляд. Свої емоції. І момент, коли життя поділилося на «до» та «після».
Після цього я закрився від світу.
Вирішив більше нікого не впускати занадто близько. Бо коли людина отримує доступ до твоєї душі — вона автоматично отримує можливість її зруйнувати.
Тому тепер я став іншим.
Спокійним. Холодним. Контрольованим.
Люди навколо часто говорили, що я занадто стриманий, але ніхто навіть не здогадувався, скільки всього ховається за цим спокоєм.
За ці пів року я зробив для компанії більше, ніж за кілька попередніх років. Я жив роботою вдень і вночі. Переговори, зустрічі, документи, інвестиції.
Емоції замінилися цифрами.
Навіть друзі перестали кликати мене кудись серйозно. Хоча іноді все ж пробували.
— Яре, поїхали в клуб.
— Яре, тобі треба відпочити.
— Яре, ти скоро забудеш, як виглядає нормальне життя.
Але мені це було нецікаво.
Шумні вечори більше нічого не давали. Навпаки — виснажували.
Тому зараз я був тут.
У Карпатах.
У місці, яке колись створив сам для себе.
Мало хто знав, але я був власником цього готельного комплексу. Для більшості це був просто успішний бізнес-проєкт, ще одна інвестиція.
Але для мене це місце завжди було чимось більшим.
Я будував його як простір для відновлення. Для тиші. Для втечі від світу, коли він стає занадто гучним.
Саме тому на території був окремий котедж, у який ніколи нікого не заселяли.
Мій особистий простір.
Місце, де я міг хоча б ненадовго перестати бути людиною, яка постійно все контролює.
Учора ввечері я вийшов на терасу свого котеджу з чашкою кави, намагаючись просто насолодитися тишею гір.
І тоді почув жіночий голос.
Точніше — сміх.
Легкий, щирий, зовсім не схожий на ті награні розмови, до яких я давно звик у своєму оточенні.
Я перевів погляд у бік сусіднього котеджу й помітив дівчину.
Вона стояла на терасі, тримаючи в руках чашку чаю, дивилася на гори так, ніби бачила їх уперше, і усміхалася самими очима.
А потім я помітив, як вона трохи необережно ступила вперед.
— Обережно. Тут слизько, — машинально сказав я.
Вона різко обернулася.
Кілька секунд просто дивилася на мене, ніби не очікувала когось побачити серед цієї тиші.
— Дякую, — тихо відповіла вона.
І саме в той момент я вперше за довгий час відчув щось дивне.
Наче всередині мене щось, що я так довго змушував мовчати, раптом знову ожило.