2. Стася

До комплексу ми приїхали вже пізно ввечері.
Повітря тут було зовсім інше — прохолодне, свіже, з ароматом дерева й дощу, який, здається, нещодавно пройшов у горах. Навколо сяяли теплі вогники будиночків, десь тихо грала музика, а за темними силуетами ялин ховалися величезні гори.
— Я тут залишаюся жити, — драматично сказала Аліна, виходячи з автобуса.
— Через дві години ти будеш шукати вайфай і каву, — засміялася Марта.
Ми забрали валізи й пішли до нашого котеджу. Усередині було ще красивіше, ніж на фото: дерев’яні стіни, великі панорамні вікна й неймовірний вигляд на гори.
— Дівчата, це просто Pinterest якийсь, — видихнула я.
— Стася, стій! Фото! — крикнула Аліна й уже через секунду ми всі сміялися перед телефоном.
Цей вечір був таким легким, що хотілося запам’ятати його назавжди.
Ми замовили їжу, ввімкнули музику й ще кілька годин говорили про все підряд: про університет, колишніх хлопців, страх дорослого життя й мрії, які тепер уже не здавалися такими далекими.
Близько одинадцятої я вийшла на терасу з чашкою чаю.
У горах було тихо. Настільки тихо, що я чула вітер між деревами.
Я сперлася руками на дерев’яні поручні й заплющила очі.
І саме в цей момент десь поруч почувся чоловічий голос:
— Обережно. Тут слизько.
Я різко обернулася.
Він стояв за кілька метрів від мене біля сусіднього котеджу. Темне пальто, легка щетина, спокійний погляд… і дивне відчуття впевненості, яке відчувалося навіть на відстані.
— Дякую, — трохи розгублено відповіла я.
Чоловік ледь усміхнувся.
— Перший раз у горах?
— Так помітно?
— Тільки туристи так довго дивляться на гори.
Я засміялася.
І чомусь саме в той момент у мене з’явилося відчуття, ніби ця зустріч — не випадкова.