6. Дитячі стежки

Трохи загубившись у часі, починаємо збиратися в зворотну дорогу. Трохи нижче видніється церква.

— Бачиш ту церковцю? Ми її проїжджали. А живемо ми там, — кажу я, показуючи в протилежний бік. — Треба йти, скоро почне темніти.

— А косуль так і не побачили. І чорниць не поїли.

— Всеж-таки заблукали.

Пара останніх фото, і ми спускаємося до вказівника. На ньому, крім «Магури», ще дві стрілки:

«Тисовець – 2,5 км»,

«Козьова – 4 км».

Вирішуємо зателефонувати.

— Романе, ми тут вийшли до вказівника. Може, піти в одному з напрямків?

— Друзі, ви десь зрізали стежку і пішли другим шляхом. Білий дім знайшли?

— Ні.

— Тоді краще повертайтеся тим самим маршрутом.

Йдемо наїждженою дорогою назад і розуміємо — тут ми точно не йшли.

— Чорт, ми пропустили поворот, — повертаємося. Та де ж він?

Бігаємо туди-сюди — повороту немає.

— Оленка, в горах сонце сідає швидко. Треба рухатися вниз. Дивись, ось стежка свіжа, натоптана. Ходімо нею. Так, спуск крутий, але ми обережно.

Вирішено. Починаємо спуск.

Стежка виводить нас на пишну галявину чорниць. Ягід — море. Великі, соковиті. Обличчя вимазані чорничним соком. Руки рухаються як у Ларса Ульріха* у пісні «BATTERY»

— Досить їсти! Сонце сідає! Ходімо, ходімо!

Але тут стежка впирається в стіну низькорослих ялинок. Повернути назад — не наш метод. Ми ж не шукаємо легких шляхів. Поповзом під поваленим деревом. Гоп! — і знову галявина з чорницями. Ягід більше, вони крупніші. І знову щоки та руки перемазані як у дитинстві. А обличчями, як у кролика, що жує капусту.

Стежок багато, але вузькі — наче діти ходили.

— Ось бачиш, стежки є. Йдемо далі.

Кущі чорниць до колін, ожина, кропива, колючки... Я — в шортах і сандалях на босу ногу. Оленка — в джинсах, але теж у легкому взутті. Кущі дряпають ноги, кропива пече. У Олени починає боліти гомілкостоп — старі спортивні травми дають себе знати.

Проходимо другу галявину. Ще одна стіна з ялинок. Прориваюся — і опиняюся у глухому лісі.

І це вже зовсім інший ліс. Він здається чистішим. Рівні стовбури дерев, до півметра в діаметрі, йдуть високо вгору. Їхні крони ховаються за густими гілками, що починаються з висоти метрів вісім, і заступають сонячне світло. Низьких дерев, чагарників майже немає. Ні пишних ялин, ні розлогої папороті. На землі із зелені лише ожина — але вона також інша. Не така соковита, як на галявині. І покриває все рівним, щільним килимом. З-під якого місцями стирчать гілки та стовбури дерев, що впали. Брудно-руде полотно з тьмяно-зеленої ожини та сіро-коричневих дерев стелиться вниз по дуже крутому схилу — туди нам і треба було йти.

Справивши малу нужду, я дочекався Олену, що пробилася через останню стіну ялинок.. Підшукавши пару палиць для опори, ми обережно пішли вниз.

Ну як – обережно:

— Давай, давай швидше, сонце скоро сяде! Ми ж не повертатимемося нагору?! Зараз швиденько спустимося до якоїсь дороги, а там запитаємо, де наш притулок.

— Нагору точно не підемо, — підтримала кохана.

Я ж подумки починав себе картати: «Геніально, Тарасе! Краса, кажеш? Гори звуть? Кажеш — краще за гір можуть бути тільки гори…  Завів дружину в чортів яр. Слава богу, син удома залишився…»

Ми продовжували спуск. Пам'ятаєте, я говорив про «гільки, що де-не-де стирчать»?

Так ось, їх було – Скрізь.

Під ожиною ховалися суччя, пні, завали. Висота кущів – до півметра, густі, колючі. Під ногами суцільний треш – не земля, а мішанина з гілок. Ноги ковзають, вивертаються, провалюються чортзна-куди. Ожина чіпляється за щиколотки, заплутує і рве до крові.

І ось, спустившись метрів на триста, я почув хрускіт і тихий стогін. Обернувся — і завмер. За метр від мене лежала Олена, спиною на гілці. На її обличчі — біль і переляк.

За секунду я перебрав у голові вміст наплічника:

• Фотоапарат

• Дві кельми

• Два дощовики

• Два яблука

• Півпляшки води

• Ніж для мала (але трохи гостріший, щоб збирати гриби)

Усі бинти й антисептики, які я брав саме для таких випадків, — акуратно лежать у будиночку.

Знову подумки посипавши голову попелом, я обережно підняв кохану. На спині сильне садно, але ні крові, ні гострого болю, ні зламаних кісток. Розумію, що ми в стані афекту. Вирішили не панікувати.

Треба озирнутися. Навкруги.

Ліс став похмурішим. Дерева — грубші. Деякі й удвох не обіймеш. Ті «вікові дерева» на початку походу здавалися просто фруктовим садом у порівнянні з цим лісом. Тиша — гробова. Лише зрідка зверху долинав хрускіт гілок. Униз, схилом, нічого не було видно — лісова безодня поглинала все. Праворуч — сухе русло струмка завглибшки близько трьох метрів. У ньому — повалене дерево, вище пояса. За руслом починалося підвищення, і там пробивалося сонячне світло, проглядалися крони.

— Олено, давай туди. Може, там галявина — зорієнтуємося.

— Нагору точно не підемо, — сказала вона.

Сповнені показної рішучості, ми спустилися в струмок. А в голові — страх. Справжній. Падіння Олени здалося дзвіночком: наступне може бути гірше.

— Оленко, може, підемо вздовж струмка? Може, він впадає в ту річку, що біля нашого будинку?

— Тарасе, давай на галявину, — подивившись униз, м'яко сказала Наталя.

У її голосі – спокій. Але я здогадувався, яка буря вирує в голові.

Вибравшись зі струмка, ми рушили на світло. Проходячи повз яму від вирваного кореня, я побачив сліди кігтів. Хтось рив лігво. І це був точно не кролик. Сліди — великі, шестипалі. Вовчі.

Все, що я гнав від себе останні дві години, накрило мене з головою: «Роман розповідав про лисиць, про овець, роздертих вовками, про ведмедя-шатуна… Пам'ятаєш ті „дитячі стежки“? Це були ВОВЧІ СТЕЖКИ! Зізнайся собі: ти заблукав. Ти привів дружину в лігво диких тварин. Це живність, яка хоче тебе зжерти. Ти їжа! І так, чуваче, вовк не скаже: „Захищайтеся, пане“. Він стрибне з кущів і перегризе тобі горлянку! А ти, біс забирай, з палицею і ножем для масла».