5. Навздогін за горизонтом

Розпитавши в Романа, куди можна швиденько прогулятися, ми з Оленкою вирушили в дорогу. За нами зачинилася хвіртка, і ми опинилися в дикому, первозданному лісі. Щоправда, за 70 метрів первозданність скінчилася: ми вийшли на галявину з гірськолижним підйомником. Це й був перший орієнтир від Романа.

«…Виходите з турбази, доходите до підйомника, піднімаєтеся вздовж нього… Дійдете до верхньої вишки — побачите стежку через малинник. Ідете нею, далі — Т-подібне перехрестя, і під 45° ліворуч. Ідете до поваленого дерева, перелазите, трохи далі — поворот праворуч, а потім ще один праворуч. Прямо-прямо, бачите білий покинутий будинок — ви на місці. Це вершина „Магура“. Чорниці, ожина, гриби, лякаєте козуль , фотосесія — і додому», — сказавши це, він натиснув на газ, і машина зникла в зелені тунелю..

І ось ми біля підйомника. Стежка проглядається чітко. Обабіч росте чебрець —соковитий, великий як голландські троянди. Краса, аромати, чебрець ... І, увага починає розсіюватися. Нарвавши торбинку диво-трави, ми рушили далі й дійшли до малиннику. Але малини майже не було.

— Мабуть, ще не сезон, - зауважив я зі знанням справи.

За хвилину все прояснилося — назустріч йшли місцеві з відрами, повними ягід.

— Тут уже все зібрали. Краще вище піднімайтеся, там ще чорниці залишилися, — порадила дівчина, що проходила повз, нав'ючена кошиками з ягідним уловом.

Було 16:30.

— Кохана, такими темпами ми до заходу сонця дійдемо. А в горах він швидкий : раз і все. Ніч. Ялинка. Спати,  — сказав я.

— Романтика… – простягла Оленка. — Але я до неї не готова.

— Ось-Ось. Давай швиденько піднімемося. А на зворотному шляху — і ягоди, і гриби. Гайда!

Т-подібне перехрестя. Стежка під 45°, повалене дерево, перелазимо...

— Де поворот праворуч?..

— А, ось він.

­— О боже… Який гарний ліс! Потрібно зробити селфі!

Кілька фотографій у чагарниках папороті і рухаємося далі. Ліс ставати більш дрімучим, але дуже красивим. Соковита зелень, високі смереки. Стежка йде по краю яру з густою залінню та поваленими віковими деревами. Насилу протискаючись під чергою цих завалів:

— Так, важко тут було фашистам у другу світову, — зауважує Олена.

Стежка йде краєм яру. І тут, як у казці. Тяжкі лапи ялинок розходитися в сторони, а за ними лісова галявина.

Перед нами — шалено гарний витвір матінки-природи: ідеально кругла, наче накреслена тридцятиметровим циркулем. По краю — пухнасті, невисокі ялинки, мов вартові, що замкнули кільце. За ними — другий ряд, вищий і суворіший. Ще далі – третій, ще потужніший. Так лави дерев піднімаються, як сходи зеленого амфітеатру, і здається — варто тільки ляснути в долоні, і природа почне спектакль.

Висока, соковита трава, переливаючись у золотих променях вечірнього сонця, стоїть нерухомо.

А в самому центрі, як диригент із паличкою перед першим тактом, застигла горда, розлаписта ялина.

І тиша.

Ось воно – місце сили.

П'ять хвилин медитацій, пара фото — і в дорогу.

Стежка знову пірнає в хащі. Двадцять метрів і ми вже йдемо по іржаво-сірому лісі. З рідкісними, лисими, деревами та явною ознакою діяльності людини. Дерев повалено багато. Стовбури лежать у калюжах, порослі травою, з явними ознаками трухлявості. Зарослою колією вже давно ніхто не їздив. Таке враження, що їх просто кинули. Вбили та кинули. Сумно.

— Це та вирубка, про яку казав Роман, коли ми їхали з вокзалу, — згадую я.

Раптом тишу порушує сильний хрускіт. Серце впало кудись у район шлунка. Птах.

— А Роман це місце в маршруті не згадував, — зауважує Олена.

Починаємо сумніватися. Але стежка є — отже, хтось ходить. Незабаром виходимо на широку, накатану дорогу. Можливо, це і є той другий поворот праворуч. За триста метрів — вказівник: «Магура» — 0,5 км.

Ми майже на місці. Ще п'ятнадцять хвилин крутим схилом — і ми на вершині. Мальовничий краєвид! Гори, за ними — ще гори, а далі — вершини все вищі.

— Подивись, он там, вдалині, крізь серпанок, проглядає темний силует гори-гіганта!

Ось він, стокілометровий горизонт, до якого я звик. Тільки тепер на ньому не ковила й терикони, а вся міць і велич Карпат!

Трохи нижче повільно пропливають білі пухнасті хмари. Знизу вони здаються сіруватими, але зверху, підсвічені все ще яскравим сонцем, сліплять очі. Одна з хмар повільно піднімається на наш рівень. Величезна, щільна, ледь зачіпаючи крони дерев та вершину гори, вона рухається просто на нас. Невиразні силуети дерев, захоплених цим небесним велетнем, надають таємничості. І ось він повністю поглинає Олену, що стоїть за десять метрів від мене. Вона зникає в молочній пелені і грайливо кличе:

— Іди до мене… Їжачку…

Мить - і я опиняюся під владою невагомої білої ковдри, що накрила гірський хребет.

— Конячкооо...

Це схоже на туман, але густіший, щільніший. Густе вологе повітря наповнює легені, і все ніби завмирає. Біла, щільна тиша переносить тебе в інший світ. Це як медитація з розплющеними очима. Куди б ти не дивився, все одно дивишся в себе. Думки сповільнюються, час перестає плинути.

Десь глибоко чується легкий стукіт. Він наростає. І ти розумієш – це стукає твоє серце. Повільно. Розмірно. Спокійно. До цього м'якого ритму поступово приєднуються груди, руки, ноги. І ось вібрація виходить за межі твого тіла. Ти вже відчуваєш, як вібрує гора, на якій ти стоїш. Ні, це не землетрус – це дихання. Природне дихання у єдиному ритмі. Як пісня. Тільки гора співає нижчим голосом. Ти відчуваєш як гармонійно звучить ваш дует. На другому куплеті, до вас приєднуються дерева та трава. І всі ви вібруєте в унісон. Кожен у своїй тональності, але у єдиному ритмі. Це дуже красиво. В приспів вже вступають всі Карпати. І ти розчиняєшся в цій вібрації. Стаєш чистою енергією і летиш над світом: легкий, світлий, щасливий.

Через якийсь час пелена розсіюється. Світ знову набуває обрисів. Зовсім поруч щебечуть птахи, які щойно притихли від занурення в білу казку. Вітер колише траву, розносячи п'янкий аромат карпатських трав.