3. Ведмідь, що гуляє сам по собі, і гуру в подарунок

Житло ми обирали довго. Хотілося без пафосу, але й не в халупі з фауною. Ретрит, але не в лігві ведмедів. Магазин — бажано. Кафе — дуже бажано. Басейн — обов'язково, для сина. Інакше: «Ви в гори, а я до Туреччини», — категорично заявив Данило. За такої альтернативи я залишався в меншості. Немає басейну - дзен-буддист тато, в гори, кайфушники-черевоугодники до Греції.

І ось — той самий будиночок: жовтий, дерев'яний, на пагорбі. З лазнею, з їжею, з краєвидом. Із басейном! Фотографій багато, гарні, але всі окремими фрагментами. Жодної загальної картинки. Але ми ризикнули.

Допивши каву, я набрав Романа.

— Привіт, Романе. Ми на станції.

— Чудово. Я під'їжджаю до міста. Буду за п'ять хвилин.

— Окей... чекаємо.

Незважаючи на п'яту ранку суботи, навколо було людно. Нарешті під'їхало стареньке Renault Kangoo, і назустріч нам вийшов молодий, впевнений хлопець.

— Привіт, я Роман. Ви Тарас?

— Так, це ми. Раді знайомству.

— Дивом згадав, що мені треба вас зустріти о п'ятій ранку, а не вечора.

Ранковий гумор нас не надто надихнув. Якщо, звісно, це був гумор. Ми завантажили речі й рушили до кінцевої точки. Звивиста, вузька дорога йшла вздовж гори. З іншого боку шуміла річка, за якою теж височіли схили. Горизонт, до якого я звик, тут впирався в кількасот метрів. Щоб побачити небо, треба було підняти голову. За моїми степовими мірками — це вже Альпи.

— Романе, у вас тут дуже гарно.

— Це тільки вздовж дороги пагорби такі зелені. Фасад. Углиб зайдеш — степ. Вирубали дочиста. Лисі гори стоять. Заблукати ніде. Я сам зі Львова.

— Переїхав сюди чи просто працюєш?

— Жити. До цього сім років жив в Індії.

— В Індії? Сім років?

— Так. Поїхав туди після інституту відпочити. Познайомився з гуру, він допоміг мені відкрити завісу самопізнання. Ну і понеслося: медитації, тонкі тіла, «хто я» і таке інше. Сім років пролетіли як один день.

— Підозрюю, пролетіли вони не тільки на медитаціях? — з усмішкою уточнив я.

— Було всяке. Особливо при підлітку всього не розкажеш, — ми перезирнулися. — Жив я в горах, у свого гуру. Після чергового виходу в астрал він сказав, що я готовий, і швиденько відвіз мене в аеропорт. Виявилося, той останній «перехід» тривав п'ятнадцять днів.

— Стривай, ти п'ятнадцять днів був… у відключці?

— Ну, можна й так сказати. Вода, їжа не потрібні. Там ти іншим харчуєшся. Довго пояснювати. Краще один раз спробувати, — він запитально подивився мені в очі.

— А як же вода, їжа.

— Непотрібні. Там ти іншим харчуєшся. Довго пояснювати. Краще один раз спробувати, — він запитально подивився мені в очі.

Краєм ока я глянув на Даню. Він наполегливо вдавав, що телефон – найкращий друг підлітка. Але зосереджені вуха, як у слоненя Дамбо, видавали його інтерес до астральних пригод Романа.

— Зрозуміло… Ну і ти повернувся в Україну?

— Прилетів до Львова. А тепер уяви: сім років у горах — тиша, спокій… А тут мегаполіс.

— Львів? Ну, мабуть, так.

— Мені пощастило: я зустрів майбутню дружину. Вона допомогла, повернула з неба на землю. Народила трійню.

Ззаду почувся сміх Олени.

— Відмінне заземлення. Мудра жінка.

— А я вже працював управителем невеликою турбазою в горах. Неподалік продавався будиночок — ми його купили. І вже три роки радіємо життю. Зараз самі все побачите – ми майже приїхали.

З ґрунтовки Роман звернув у ще більш ґрунтовий провулок. Відстань між горами — максимум метрів двісті. Причому це не просто "200 метрів рівнини, а потім гора", ні. Відносно пласка дорога шириною метрів десять - і відразу підйом 45 градусів. А ще за сімдесят метрів — уже потрібне альпіністське спорядження. І на цій невеликій ділянці між дорогою та «вертикальною» стіною, що густо поросла деревами та чагарником, вирує все життя. Тут і будинки стоять, і пилорами працюють, і городи — все поряд.

Так, у нас на сході теж присадибні ділянки невеликі. Але ти виходиш за хвіртку — і степ. Еге-гей! А тут і хвіртки немає — ніде ставити. Та й нема чого.

Машина пірнула в соковитий, зелений тунель із чагарників. Проїхала ще метрів дев'ятсот і зупинилася на виїзді. Дорога скінчилася.

Злегка занімівши від несподіваної зупинки, я озирнувся.

Праворуч – густа зелена стіна.

Попереду — стежка, що веде до хащі.

Ліворуч — клаптик землі приблизно 50 на 100 метрів, із тим самим рельєфом, який я вже описував.

Ззаду… Ззаду вікон у машині не було. Двері — глухі.

Ретрит, — подумав я.

Вираз обличчя Данло миттєво змінився на чайний сервіз: два блюдця замість очей і рухомий рядок: «Батьки, вам кінець…». Олена сиділа за мною, і її обличчя я не бачив. Обертатися побоювався.

— Ми на місці, — сказав Роман і почав енергійно вивантажувати наші речі.

«Ретритівці» обережно вийшли з машини.

Озирнувшись, Олена першою порушила тишу

— А тут добре. Тихо. Головне — повітря яке. З такою кількістю кисню ми перші три дні точно спатимемо.

— І останні сім теж, — додав Данило. — Басейн, напевно, був на інших фотографіях. По-моєму, з Туреччини.

— Друзі, ви розташовуйтеся, а я за пів години повернуся і все вам покажу, — сказав Роман.

«Рено» чхнуло й поїхало. Ми почали оглядатися — знайомитися з місцем, де ми мали мешкати найближчі десять днів. Перед нами було дві будівлі.

Зліва — маленький будиночок, обкладений такими щільними штабелями дров, що стін не було видно. Лише жовтий фронтон із декоративним панно у вигляді сонця видавав що це і є наш орендований притулок. До будиночка була прибудована крита альтанка з гойдалкою.

Справа — більший будинок, на два поверхи, з широкою терасою. Під дахом сохли пучки трави, а біля входу стояв великий казан, та чотири мітли — дві великі й дві менші.

— Дитячі та дорослі. Найзручніший транспорт у цих краях, — стиха прокоментував Данило.

Трохи вище на схилі стояла ще одна споруда, що нагадувала собачу будку, але значно більшого розміру.