2. Гамак і сосни для підлітка

О шостій тридцять того ж вечора ми вже сиділи в потязі. Той самий момент, коли вагон повільно наповнюється спекою, чужими валізами й передчуттям. Потяг мав відвезти нас у місце, де немає метушні, людей і, як я сподівався, навіть натяку на Wi-Fi. Ретрит.

У вагоні стояла справжня сауна. Без віників, але з бонусом — застояний літній дух, неробочий кондиціонер і забиті вікна. Десь пітніло скло. Десь — пасажири. Але я нічого не помічав. Думками я вже був там — у гамаках дзен-буддизму, серед мовчазних і величних гір.

Потяг прогудів, рвонув, протяжно зітхнув і покотився. Вокзал, галас, смажені пиріжки й вокзальне амбре залишилися позаду, а з ними і мої думки про контракти, клієнтів і колег.

— Ну от, — сказав я, витягуючись на полиці. — Ми у відпустці.

— Тату, то який у нас все-таки план розваг? — трохи скорчившись на сусідній полиці, запитав Даня.

Зі своїм зростом під два метри син рідко де міг розміститися зручно.

— Ну... гори, ліси, свіже повітря... Здається, на фото був гамак...

— Ідеально. Саме те, про що мріє кожен підліток. «Гамак і сосни», — з іронією зауважив він.

Його легкий скепсис щодо нашої ідеї був зумовлений темпом його повсякденного життя. Данило третій рік професійно займався волейболом: два тренування на день по три години, плюс ранкові та вечірні пробіжки. А обстановку в гуртожитку спортивного ліцею навряд чи можна було назвати пентхаусом. Більше нагадувало бараки ентузіастів, що будували БАМ: металеві ліжка з розтягнутими сітками, тонесенькі матраци та спільний душ на сорок осіб, де гаряча вода з'являлася час від часу. Розетки в кімнатах були відсутні як клас — нібито з міркувань безпеки.

На практиці цю безпеку я бачив не раз. Дві розетки, що випадали зі стіни в загальному холі на весь поверх, де одночасно заряджалося тридцять телефонів. А ще й ноутбук, на яком троє грають в «Контру». Такі сталактити з трійників і подовжувачів важко уявити навіть на міській ялинці. А вінцем творіння був електрочайник, обережно схований під столом, із затиснутою кнопкою, в якому варилися пельмені. Мрія пожежника.

Тож щільний графік та аскетизм побуту слабко мотивували нашого 16-річного сина до марш-кидків гірською місцевістю. Але, бачачи, як сильно я хочу в гори, він погодився на компроміс: я в гори, він у басейн.

— Не хвилюйся, — заспокоїла його Олена. — Там точно є басейн, смачна їжа і, між іншим, власна парна. Ти ж любиш лазню.

— Особливо в середині липня, — усміхнувся Данило.

— Ліжко там величезне. Виспишся як людина. А ще неподалік буде рок-фестиваль. Сходимо, якщо раптом втомимося від тиші й від себе.

Олена завжди знала, як підняти синові настрій. Наприклад, якщо планувався великий шопінг, перед входом до магазину ми завжди купували йому велику шаурму. Організм молодого спортсмена миттєво наповнювався дофаміном. Очі світлішали, на обличчі з'являлася щаслива усмішка, сарказм добрішав, і ймовірність оновити його гардероб стрімко зростала.

В юності Оленка, як і син, професійно займалася спортом - легкою атлетикою. Тож значно краще розуміла його характер, настрій і постійну потребу в їжі. Дивлячись на її підліткові фото — метр вісімдесят при вазі в три пуди — і на Даню з його чотирма з половиною, розумієш: гарний, соковитий стейк завжди стоїть перед очима молодих спортсменів. А судячи з моєї дружини, чудовий метаболізм зберігається надовго. Вона така ж висока, струнка, усміхнена красуня. Єдине, що змінилося до моменту нашого знайомства, — з'явилися яскраво виражені округлості в потрібних місцях. Чому я невимовно радий! Ну і до спортивної цілеспрямованості додався життєвий досвід, жіноча мудрість і материнська чуйність. Хоча зрідка хвацька молодість нагадує про себе, і тоді я розумів: не спортом єдиним жили ми в дев'яності.

Потяг віз нас на захід. За вікном змінювався світ: спочатку — рівнини з рідкісними селами, потім — соковите й густе полісся. А ближче до місця призначення — перші пагорби. Вони піднімалися повільно, з гідністю, ніби перевіряючи, чи готові ми до справжніх гір.

До переїзду в Київ ми більшу частину життя провели на сході України, в краю, де найвищі гори — це терикони шахт, а основний ландшафт — безкраї степи. Якщо видертися вище, видно на сто кілометрів уперед. Усе як на долоні. Простір, вітер, свобода.

Стоїш у степу, а навколо лише ковила гойдається на вітрі — біла, срібляста. Здається, ніби ти на березі трав'яного моря, і вітер жене хвилі, що піняться пилком, надимаючи вітрила твоєї сорочки. Лягаєш у ці хвилі, і гаряче полуденне сонце дбайливо припікає обличчя. Цієї ж миті в яскравому, блакитному небі з'являється жайворонок. Він зависає над тобою, немов перевіряючи, чи все гаразд, радісно цвірінчить, виводячи свою сопілкову пісню і мчить далі патрулювати простори. Кажуть, за часів Запорізької Січі трава в наших степах була такою високою, що козак міг сховатися в ній верхи на коні.

Така в нас природа. Простір — не просто пейзаж, це спосіб мислення. І ось тепер ми — з цим внутрішнім, безкраїм горизонтом — їдемо туди, де горизонт ховається за першим же хребтом.

Я довго дивився у вікно, вбираючи зміну ландшафту, як трейлер до фільму, в який ми тільки збиралися увійти. Ближче до півночі, влігшись на бік, я прошепотів собі:

— Все. Відпустка. Жодних дзвінків.

І провалився в сон.