1. П’ятниця. Пообідня

Офіс. Я сиджу, наче жаба в медитації: погляд в нікуди, спина пряма, дихання рівне. І в голові лише одна думка:

Він настав… Останній робочий день перед відпусткою.

Перша відпустка за п’ять років. П’ЯТЬ. РОКІВ.

Усі справи закрито, пошту почищено, колег проінструктовано. Та я все одно не йду. Сиджу. Навіщо?

По-перше, щоб усоте переконатися, що не лишилося жодної незавершеної справи. Жодного приводу, щоб мені телефонували з фразою: «Тарасе, тут форс-мажор, терміново треба...». І все! Свободи наче й не було.

По-друге — й очікування буває солодким. Це як отримати подарунок зі свого списку бажань. Ось вона — подарункова коробка, лежить перед тобою. Розв’язуєш бант. Акуратно розгортаєш упаковку, поглядаючи на радісних дарувальників. Ти абсолютно впевнений, що там лежить новий телефон. Ти сам його вибрав і навіть скинув посилання, де краще купити. Але до останнього стримуєш емоції: «А раптом колір не той або модель інша?». І це поєднання радості та мікромазохізму тонізує, як кисло-солодкий екзотичний фрукт.

Ось і я вже відчуваю приємний присмак свободи на кінчику язика. Ендорфіни несміливо наповнюють кров. Але я все ще не відпускаю контроль, відтягую мить насолоди.

Колеги метушаться, поглядають із заздрістю і тривогою. Хтось підходить:

— Ти точно їдеш? Телефон справді вимкнеш?

— Точно. Вимкну.

— А якщо клієнти?.. А якщо якась інформація знадобиться?..

— У вас усе є. Клієнти в курсі.

— А якщо форс-мажор?!

— Є Женя. У крайньому разі — Андрій Євгенович обіцяв підстрахувати.

У цей момент до кабінету заходить Андрій Євгенович.

— Ти ще тут?

— Так. Ще пів дня. Треба...

— Тарас. Щоб за десять хвилин твій робочий стіл був порожній. І твоєї задоволеної фізіономії не було в полі мого зору. Найближчі два тижні. Зрештою, ти нервуєш колег. Люди заздрять.

Посміхнулись. Кивнув головою. Збираюся.

— То куди ти все-таки зібрався?

— Андрію, ми їдемо в гори. Ніколи не були в Карпатах. Вирішили — подалі від людей. Я, дружина, син і Її Величність Природа.

— Чудово! Я там був. І на квадроциклах, і на Говерлі, і у виноробнях... Навіть у непоганих клубах тусив.

— Андрій. Андрій. Які квадроцикли? Які клуби? Я ж кажу — ретрит. Гори, дерева, чорниці. Тиша. І жодного зв’язку.

— Ну, не так щоб і жодного. У крайньому разі...

— Ні. Ані крайніх разів, ані термінових дзвінків. Є Женя. В самому крайньому випадку – ти.

Сміємося. Він плескає мене по плечу. Бажає гарного відпочинку. І я виходжу з офісу.

Ось вона. СВОБОДА.

Поки що тепла, міська, пахне кавою та кондиціонерами... Але в повітрі вже відчувається присмак вологого лісу, гірського вітру й безмежної тиші.