1 Розділ

Я поверталася з роботи. Після важкого дня, сповненого метушні, біганини по зустрічах із важливими людьми, нескінченних інтерв'ю та гарячкового написання статей, я почувалася виснаженою до кісток.

Я глянула на годинник на руці — восьма вечора. На вулиці було вже достатньо холодно, як і має бути пізньої осені. Вітер неприємно обпікав обличчя, змушуючи сильніше кутатися в пальто. Спочатку я йшла широким, освітленим тротуаром уздовж дороги, де зрідка пролітали машини. Але втома брала своє. Бажання якнайшвидше опинитися у своїй теплій квартирі змусило мене звернути за ріг — у темні, закинуті провулки, щоб скоротити шлях.

Я панічно боюся темряви. Але іноді я навмисно йду туди, де на мене чекає мій страх. Мені хочеться випробувати себе, дізнатися: я справді боюся цього, чи це просто дурне упередження, яке засіло в моїй голові ще з дитинства?

Тут, у глухих завулках, я боялася зовсім не того, що хтось раптово вискочить із підворіття і схопить мене за ногу. Ні. Я боялася самої темряви. Темрява — це завжди про зло. Це гріх, небезпека й передчуття чогось жахливого. У ній немає правил і немає порятунку.

Я підняла погляд угору. Старий ліхтар над головою блимав із хрипким тріском, кидаючи хворобливе жовте світло на мокрий асфальт. Його світло нагадувало агонію.

Ще один квартал. Потім мій під'їзд, знайомі сходи й квартира на п'ятому поверсі, де нарешті буде безпечно.

Раптом за моєю спиною пролунав тихий, майже невагомий шурхіт. Наче хтось наступив на сухе осіннє листя.

Я затамувала подих і завмерла на місці. Мерехтливе світло ліхтаря вихопило з темряви довгу, силуетну тінь, що тягнулася з-за мого плеча. Хтось стояв позаду мене. Дуже близько. Настільки, що я фізично відчула, як холодне повітря провулка прорізало чиєсь важке, рівне дихання.

Моє серце шалено забилося об ребра, а горло стиснув спазм сухого страху. Я повільно, долаючи заціпеніння, почала повертатися...

— Що тут робить дівчинка? Ти шукаєш пригоди? Я не проти повеселитися, — зареготав голос позаду.

Я не бачила його обличчя, але цей голос... він був холодним, ріжучим, наче залізною виделкою з силою пошкребли по скляній тарілці. Цей звук миттєво прошив моє тіло наскрізь. Серце заколотилося так шалено, що, здавалося, воно зараз просто проломить грудну клітку.

Страх переміг усі мої спроби випробувати себе. Я розвернулася і кинулась тікати.

Легені обпікало крижаним осіннім повітрям. Я бігла наосліп, не розбираючи дороги, повертаючи за кут за кутом, аби тільки збити його зі сліду. Коли сили почали покидати мене, я нарешті зупинилася і притулилася до холодної стіни якогось будинку. Поглянула на табличку на фасаді й заціпеніла: цифри на номері дому були мені абсолютно незнайомими. Я заблукала.

— Так, спокійно. Думай логічно, — наказала я собі, намагаючись втихомирити шалений пульс у скронях. — Якщо я спочатку повернула ліворуч, потім праворуч, а після цього ще два рази ліворуч... Повертатися тим самим шляхом не можна. Там, у темряві, досі блукає цей покидьок. Потрібно зробити коло й вийти до знайомої вулиці з іншого боку.

Я рушила вперед, намагаючись ступати якомога тихіше, майже не дихаючи. Озиралася кожні кілька секунд. Здавалося, що з кожним наступним кроком цей чоловік із жахливим голосом знову вирине з темряви й нападе. І цього разу можливості втекти у мене вже не буде. Що може бути гірше?

Звернувши за черговий кут, я раптом побачила припарковані вздовж стіни машини. А трохи далі, у густій тіні, розгледіла два силуети.

Тікаючи від одного кошмару, я мало не забрела в інший. Інстинкт спрацював швидше за розум — я миттєво присіла й сховалася за найближчим автомобілем, затамувавши подих.

— У тебе було достатньо часу, — пролунав низький, абсолютно спокійний і безжальний чоловічий голос. Від його тону мороз пішов по шкірі.

— Ні-ні, будь ласка! Дай мені ще час... Я віддам усю суму, присягаюся! — благав другий чоловік. Голос його зривався на хрипкий плач, він тремтів від жаху.

— Ні.

— Будь ласка!..

Але перший чоловік навіть не слухав. У його рухах не було ні краплі вагання чи сумніву. З кишені пальта він повільно дістав пістолет. Побачивши зброю, боржник здався остаточно — він із глухим стогоном упав на коліна прямо в бруд і мокре листя.

Поки перший чоловік абсолютно буденно, не поспішаючи, прикручував до дула глушник, приречений продовжував благати: 

— Ні, ні, будь ласка! Я все віддам…

Кіллер не відповів ні слова. Він просто навів пістолет прямо в голову чоловіка на колінах і натиснув на курок.

Тихий, глухий хлопок розірвав тишу провулка. Чоловік замертво впав на асфальт.

Я в жаху затиснула рот обома руками, до болю впиваючись пальцями в щоки, щоб не закричати. Мої очі розширилися від невимовного шоку, а сльози страху миттєво застелили зір. Прямо на моїх очах, за кілька метрів від мене, щойно холоднокровно вбили людину.

І тепер я стояла в кількох кроках від убивці, боячись навіть поворухнутися…

Я намагалася навіть не дихати. Сльози застилали очі, заважаючи бачити, що відбувається далі. Моє тіло тремтіло так сильно, що я боялася, ніби стукіт моїх зубів чи шалений гуркіт серця рознесеться на весь провулок.