Розділ 41

Ми знайшли затишну кав’ярню неподалік від центру. Усередині пахло свіжою випічкою та корицею, і після лікарняного запаху хлорки це здавалося справжнім раєм. Ми сіли за столик біля вікна, і саме в цю мить по склу вдарили перші краплі — почався осінній дощ.

​Поки ми чекали на сирники та каву, я помітила, як змінилася атмосфера в залі. Кав’ярня була напівпорожньою, але ті кілька відвідувачів за сусідніми столиками раптом перестали жувати. Дівчина-бариста ледь не розлила молоко, коли приймала у Вадима замовлення.

​Усі дивилися на нього. ​Впізнали, звісно ж.

​Хтось шепотівся, хтось непомітно намагався сфотографувати, але його аура була настільки важкою й закритою, що ніхто так і не наважився підійти. Вадим же поводився так, ніби ми тут абсолютно самі — просто ігнорував усі ці погляди, звично вибудувавши навколо себе невидиму стіну.

​— Сподіваюся, дощ не буде сильним, — тихо сказала я, з тривогою дивлячись на сіре небо за вікном. — Інакше ми можемо просто застрягнути. До мого хутора веде ґрунтова дорога, і якщо її розмиє...

​— Власенко, ти забуваєш, на чому ми приїхали, — спокійно відповів він, роблячи ковток еспресо. — Мій позашляховик проїде там, де ваші місцеві трактори застрягнуть. Видихни.

​Але видихнути не виходило. ​Чим ближче ми були до мого дому, тим сильніше мене накривала паніка. Я машинально розмішувала цукор у чашці й гарячково думала: «Як я скажу мамі? Як я його представлю? Мамо, це Вадим Яворський, він мій... хто? Друг? Колега? Співчуваючий мільйонер?..»

​Від самої думки про цей сюрреалістичний момент у мене починав боліти живіт. ​Щоб хоч якось відволіктися, я дістала телефон.

​І тут мене ніби струмом вдарило — дівчата.

​Мої подруги по гуртожитку. ​Усе так закрутилося з цими зйомками, розбитою арфою, Геннадієм та нічною втечею, що я зовсім випала з реальності.

​Я згадала Машу. Машу «Васю», яка завдяки моїм зусиллям перетворилася на горду Василівну й тепер працювала в адміністрації. Згадала Олесю.

​Я чудово знала, як вони там живуть: рахують копійки до стипендії й бігають до хлопців поверхом нижче на смажену картоплю, бо своя їжа давно закінчилася.

​Я відкрила банківський додаток. Пальці швидко ввели номер картки Олесі. Я перевела їй суму, якої вистачило б, щоб харчуватися як королеви мінімум місяць, і додала короткий коментар:

«Купіть собі смаколиків. Скоро все розповім. Ваша Віка».

​Усмішка мимоволі торкнулася моїх губ.

​Я підняла погляд від екрана на Вадима. Він саме дивився щось у своєму телефоні — абсолютно спокійний, із легким примруженням очей.

​«Господи, як усе змінилося...» — промайнуло в голові.

​Я раптом згадала, як усього місяць тому ми з дівчатами ходили в найдешевший кінотеатр на прем’єру «Вежі 2». У нас не було грошей на попкорн, тому ми купили в кіоску найдешевші сосиски, вставили їх у розрізаний батон і тихцем жували це на задніх рядах, затамувавши подих і дивлячись на Темного Лорда на великому екрані.

​Ми тоді ще сперечалися, чи справжні в нього ті кубики преса, чи це графіка.

​І ось зараз цей самий Темний Лорд сидить навпроти мене в провінційній кав’ярні, їсть сирники й збирається місити болото своїм елітним позашляховиком, щоб привезти мене до мами.

​Це був якийсь абсолютний збій у матриці.

​— Чому ти усміхаєшся? — Вадим відклав телефон і уважно подивився на мене, перехопивши мій погляд.

​— Чому ти усміхаєшся? — Вадим відклав телефон і уважно подивився на мене, перехопивши мій погляд.

​Я покрутила чашку в руках, дивлячись на темний кавовий осад.

— Просто згадала... Як буквально місяць тому ми з дівчатами з гуртожитку ходили на прем’єру «Вежі 2». У нас тоді не було грошей навіть на найменший попкорн. Ми купили в кіоску біля метро найдешевші сосиски, всунули їх у розрізаний батон і тихцем жували на задніх рядах, щоб ніхто не побачив і не вигнав. І дивилися на Темного Лорда на великому екрані.

​Вадим слухав мене, і в його очах з’явилася дуже тепла, м’яка іронія.

— Сосиски в батоні? — перепитав він, ледь помітно похитавши головою. — Сподіваюся, моя акторська гра не зіпсувала вам тоді апетит.

​— Навпаки, ми пів фільму сперечалися, чи кубики преса в тебе справжні, чи це графіка, — чесно зізналася я і сама здивувалася своїй раптовій сміливості.

​Він тихо розсміявся, відпиваючи еспресо.

— І до якого висновку прийшла комісія на задньому ряду?

​— Що таке неможливо накачати, — фиркнула я, згадуючи ту розмову.

​А потім, дивлячись на те, як розслаблено він сидить навпроти, запитала:

— Тоді була друга частина. Зараз ми знімаємо третю... А скільки їх узагалі планується?

​Не те щоб я раптом вирішила вивідати всі комерційні таємниці студії — просто мені стало по-справжньому цікаво, скільки ще часу він житиме в цьому образі.

​Вадим трохи відкинувся на спинку стільця. Його усмішка стала стриманішою.

— Думаю, третя буде останньою, — спокійно відповів він, дивлячись на краплі дощу за склом. — У мене є багато інших проєктів, які вже давно чекають свого часу. Не можна застрягати в одному амплуа назавжди, навіть якщо воно приносить хороші каси. Треба рухатися далі.

​— Ну, у тебе досить багата фільмографія і окрім Лорда, — зауважила я, відрізаючи шматочок сирника. — О, до речі! Стася просто обожнює твого «Сталкера». Вона мені якось усі вуха про нього продзижчала.

​Вадим здивовано підняв брову, а потім несподівано й щиро розсміявся.

— «Сталкера»? Моя рідна сестричка? Треба ж. А мені вона завжди заявляє, що мої похмурі ролі тільки псують їй настрій, — куточок його губ поповз угору в теплій, майже хлопчачій усмішці. — Обов’язково їй це пригадаю при зустрічі. Хоча, якщо чесно, це був найскладніший мій проєкт. Ми знімали його в жахливих умовах, по коліно в багнюці, спали по три години... Але в ньому точно була своя атмосфера.

​«Атмосфера... ще й яка», — подумала я, згадавши його сьогоднішній вигляд на нічній заправці в накинутому капюшоні, коли він здавався мені стовідсотковим втіленням того самого небезпечного героя.