Розділ 40

Я виринула з темряви поступово. Спочатку повернувся слух — тихе, ритмічне пікання якогось приладу і приглушені голоси. Потім нюх — запах тут був лікарняним, але не тим різким ароматом хлорки з вестибюля, а чимось делікатним, стерильно дорогим.

​Я з зусиллям розплющила очі. ​Біла стеля, ідеально чисті жалюзі на вікнах, м’яке світло. Я лежала на зручному ліжку з піднятим узголів’ям, а на моєму зап’ясті був закріплений якийсь датчик.

​Це точно була не коридорна кушетка і навіть не звичайна палата на шістьох.

​Це був VIP-бокс. ​Навколо мого ліжка стояла ледь не ціла делегація людей у білих халатах. На чолі цієї процесії був Іван Петрович — сивий, огрядний завідувач відділення. Я добре знала цього лікаря, адже він уже не раз зашивав мамі розсічені брови після татових «виховних бесід».

​Помітивши, що я розплющила очі, Іван Петрович помітно видихнув із полегшенням і зробив крок ближче.

​— Вікторіє... Віко, дитинко, як ви себе почуваєте? — його голос був напрочуд лагідним, навіть запобігливим. — Ви нас дуже налякали. Перевтома, сильний стрес, падіння тиску...

​Я спробувала сісти, але голова одразу пішла обертом.

— Моя мама... — хрипко видавила я. — Де моя мама? На ресепшені сказали, що її немає...

​Іван Петрович нервово потер перенісся і винувато глянув на мене.

— Вибачте за це непорозуміння. Маша, новенька на реєстратурі, просто не розібралася і ляпнула дурість. Вона мала на увазі, що вашої мами вже немає у відділенні.

Я завмерла.

— Вона... в реанімації?

— Та ні ж, Господи! — замахав руками лікар. — Ваша мама виписалася ще вчора ввечері. Травма була... ну, ви розумієте. Синці, легкий струс. Нічого критично серйозного. Ми наполягали на госпіталізації, але вона вперлася. Знаєте ж Анну, вона вже не вперше так робить... Написала відмову і поїхала додому.

Я закліпала, намагаючись перетравити інформацію. Мозок, який щойно перезавантажився після непритомності, відмовлявся складати пазли.

​— Але ж... мій брат, Денис. Він дзвонив мені вчора близько шостої вечора. Він сказав, що вона спить у палаті. Що вона сильно впала.

​Іван Петрович сумно зітхнув.

— Ну, не знаю, що вам там брат сказав... Ми вкололи їй заспокійливі та знеболювальні. Вона справді поспала кілька годин у приймальному. А потім прокинулася, побачила, що Денис сидить під дверима, зібрала речі, викликала таксі, і вони поїхали.

​Лікарі ще щось говорили про те, що мені треба відпочити, що мені поставили крапельницю з глюкозою, але я їх майже не чула.

​Я відкинула голову на подушку, дивлячись у стелю. Голова йшла обертом, але тепер не від слабкості, а від усвідомлення ситуації.

​«Денис...» ​Думки були зовсім не веселі.

​Мій чотирнадцятирічний брат, який залишився сам на сам із наслідками батькового запою.

​Звісно, він злякався. Звісно, був у паніці, коли маму забирала швидка, а батька — поліція.

​Але коли він мені дзвонив, мама, мабуть, уже збиралася додому. ​Він просто скучив.

​І знайшов ідеальні слова, щоб це спрацювало. Трохи перебільшив, трохи недоговорив...

​«Виявляється, я не єдина актриса в родині», — гірко подумала я, і на очі навернулися сльози полегшення та втоми. — «Хороший актор, нічого не скажеш. Зіграв так, що я повірила беззаперечно і ледь не отримала серцевий напад разом з інсультом за компанію».

​А я ж ледь не збожеволіла.

​Я посивіла за цю ніч на десять років. ​Я перевернула графік найвідомішого актора країни, змусила його гнати машину вісімсот кілометрів крізь ніч, вилила йому всю душу про наше убоге життя і...

​Стоп. ​Вадим. ​Я різко повернула голову до дверей палати.

​Де він? ​І що, чорт забирай, він зробив із цією лікарнею, що навколо мене зараз танцює головний лікар?

​Я не встигла додумати цю думку, як двері VIP-палати безшумно відчинилися.

​На порозі стояв Вадим. У своєму ідеальному темному светрі, зі спокійним, непроникним обличчям, на якому лише легка тінь під очима видавала безсонну ніч за кермом.

​Іван Петрович та інші лікарі миттєво змовкли. Їхня метушня якось різко згасла під його важким поглядом. Завідувач відділення швидко, майже по-військовому, кивнув Вадиму:

— Ми... ми вас залишимо. Пацієнтці просто треба трохи відпочити.

​Делегація в білих халатах швидко, один за одним, вийшла в коридор, щільно зачинивши за собою двері.

​Ми залишилися самі. ​Тільки я, він і тихе гудіння якогось медичного приладу біля ліжка. ​Я відчула, як до горла підступає тугий, болючий клубок. Мені хотілося провалитися крізь землю, розчинитися в цій білосніжній лікарняній постелі.

​Боже, як же мені було соромно.

​Я вирвала його з життя, зіпсувала йому вихідні, змусила гнати дорогущу машину всю ніч через пів країни... ​А виявилося, що це просто мій наляканий брат-підліток розіграв драму, щоб повернути мене додому.

​Вадим повільно підійшов до ліжка. Зупинився поруч, засунувши руки в кишені штанів, і подивився на мене зверху вниз.

​Він уже знав. Звісно ж, знав — Іван Петрович точно встиг доповісти йому всю ситуацію, поки я була без свідомості.

— Як ти себе почуваєш? — його голос був рівним, без жодної ноти роздратування, злості чи іронії.

​Я різко сіла, ігноруючи те, що стіни палати злегка хитнулися перед очима, і почала нервово відривати липучку медичного датчика від свого пальця.

​— Нормально... — мій голос зрадницьки затремтів. Я опустила очі на свої коліна, бо дивитися на нього зараз було фізично нестерпно. — Ходімо звідси.

​Я спробувала спустити ноги з ліжка, але перша ж гаряча сльоза, яку я так відчайдушно намагалася втримати, зірвалася з вій і впала на лікарняну ковдру.

​Я швидко, майже агресивно, витерла щоку тильним боком долоні.

​— Вибач... — прошепотіла я так тихо, що сама ледь почула свій голос. Мені бракувало повітря від сорому. — Вибачте за все це. Я... я не знала.

​Я чекала, що він скаже хоч щось. Що нагадає мені про ці вісімсот кілометрів. Про те, хто він такий і чим пожертвував. Про те, яка я дурепа.