Розділ 39

Світанок зустрів нас сірим, холодним туманом, коли позашляховик нарешті заїхав на територію районної лікарні. Стара, обшарпана триповерхова будівля виглядала похмуро на тлі вранішнього неба.

​Щойно Вадим припаркувався, я вискочила з машини, на ходу дістаючи свій побитий телефон. Пальці тремтіли, коли я набирала номер Дениса.

​«Абонент знаходиться поза зоною досяжності...»

​Я скинула виклик і одразу набрала маму. Довгі, нескінченні гудки відлунювали в моїй голові, як удари дзвона.

​Ніхто не брав слухавку. ​Паніка, яку я стримувала всю ніч, почала підніматися до горла їдким, задушливим клубком.

​Я обернулася.

​Вадим стояв біля відкритого багажника.

За ті дві хвилини, поки я марно намагалася додзвонитися до рідних, він просто стягнув через голову своє чорне худі, кинув його кудись на заднє сидіння і дістав темний светр ідеального крою. Швидко натягнув його, поправив комір і спокійно зачинив багажник.

​Я мимоволі подивилася на нього, а потім — на своє відображення в тонованому склі позашляховика.

​Я виглядала як привид: бліда шкіра, темні кола під очима після безсонної ночі, розпатлане волосся.

​А Вадим... ​Він виглядав ідеально. ​Наче не гнав машину через пів країни всю ніч, а щойно вийшов із гримерки перед зйомками.

​«Це що, такий талант?» — гірко подумала я, дивлячись на нього. — «Чи зіркам просто не дозволено виглядати зламаними?..»

​— Не відповідають? — тихо запитав він, підходячи до мене.

— Ні... — мій голос зрадницьки зірвався. — Ходімо швидше.

​Ми зайшли у вестибюль лікарні.

​Різкий запах хлорки та старих ліків миттєво вдарив у ніс.

​За скляною перегородкою на ресепшені сиділа втомлена жінка в медичному халаті, монотонно заповнюючи якийсь журнал.

​Я майже підбігла до віконця, хапаючись за край стійки побілілими пальцями.

​Вадим мовчки став просто за моєю спиною.

​Я відчувала його присутність як єдину опору в цьому холодному, чужому місці.

— Доброго ранку, — мій голос тремтів так сильно, що я ледь вимовляла слова. — Скажіть, будь ласка... у якій палаті лежить Анна Власенко? Вона вчора ввечері поступила... впала зі сходів.

​Жінка невдоволено зітхнула, відклала ручку і почала повільно перебирати якісь папери у пластиковому лотку.

​Кожна секунда її пошуків здавалася мені годиною. ​Я перестала дихати.

​Нарешті вона зупинилася на одному аркуші. Провела по ньому пальцем, а потім підняла на мене свій байдужий, втомлений погляд.

​— А її немає, — рівним тоном сказала медсестра. — Мені шкода... нічим не можу допомогти.

​Якимось дивним чином світ навколо мене раптом втратив звук. ​Залишився тільки густий, нестерпний дзвін у вухах.

​«Її немає. Мені шкода». ​Ці слова відлунювали в моїй голові, розриваючи свідомість на шматки.

​«Немає» в лікарні означало лише одне. ​Мої коліна миттєво стали ватяними.

​Стійка ресепшена почала стрімко віддалятися, а сіра підлога з лінолеуму, навпаки, полетіла мені назустріч.

​— Віко... — десь здалеку, ніби крізь товщу води, пролунав різкий, тривожний голос Вадима.

​І все.

​Світ Вікторії Власенко просто вимкнувся.

​Останнє, що я запам’ятала перед тим, як остаточно провалитися в чорну прірву, — це те, як сильні, теплі руки миттєво перехопили мене в повітрі, не давши впасти на підлогу, і до болю знайомий гіркуватий аромат дорогого парфуму.