Розділ 37

Ми мчали трасою вже близько години. Темрява за вікном розривалася лише рідкісними фарами зустрічних машин. Раптом попереду небо розрізало яскраве неонове сяйво — ми наближалися до величезного торговельного центру, що стояв самотнім велетнем посеред полів, просто біля розв’язки.

​Я поглянула на годинник, а потім на свій телефон. Думки про маму в лікарні та батька в поліції на мить відступили, даючи місце іншому, дуже побутовому жаху.

​«Удома порожньо», — промайнуло в голові.

​Мама в лікарні. Денис зараз із нею. Леся і Ваня — у тітки Віри, але завтра вони повернуться в холодну хату. Я перевела мамі гроші, але вона не встигла б нічого купити. Удома троє дітей, і вони точно голодні. Звісно, тітка Віра їх чимось нагодує, але я не можу приїхати з порожніми руками.

​— Вадиме, зупиніть тут, — я вказала пальцем на величезну парковку перед ТЦ.

​Він трохи пригальмував, кинувши на мене короткий запитальний погляд.

— Навіщо? Ми тільки виїхали на темп.

​— Мені треба... У мене вдома брат, сестра і ще двоє менших, — мій голос звучав глухо. — Мама в лікарні, вона нічого не купила. Я маю взяти продукти, якісь речі... Я не знаю, коли ще знайду відкритий супермаркет такого масштабу.

​Вадим мовчки повернув кермо, плавно заїжджаючи на парковку. Він зупинився просто навпроти центрального входу.

​Я вже хотіла відстебнути пасок безпеки, як мій погляд завмер на величезному електронному білборді над скляним фасадом центру.

​Там, на весь екран, горіла афіша нашого фільму. ​Тизер. ​Моє обличчя — у сріблі та тінях. Його профіль — владний і жорсткий.

​І напис величезними літерами: ​«ВЕЖА. ПРЕМ’ЄРА ТИЗЕРА — СЬОГОДНІ».

​Я завмерла з рукою на ручці дверей.

​Світові коментарі в телефоні — це одне. А бачити себе розміром із триповерховий будинок тут, у реальному світі, — зовсім інше.

​— Добре... — прошепотіла я, відчуваючи, як серце знову пускається навскач. — Тільки... я сама піду.

​Я поглянула на Вадима. Тепер, коли тизер уже вийшов, зайти в такий людний центр разом із «Темним Лордом» — це все одно що кинути гранату в натовп. Нас упізнають за секунду.

​— Після виходу тизера мені краще не світитися поруч із вами. Я накину капюшон, швидко все куплю і повернуся. А ви почекайте тут, — я вже відкривала двері, намагаючись сховатися за об’ємною тканиною худі.

​Вадим не поворухнувся, але його погляд став крижаним.

​Він подивився на афішу. Потім — на мене, яка намагалася буквально зникнути у власному одязі.

​— Ти збираєшся тягнути пакети з продуктами для чотирьох дітей сама через увесь цей зал, сподіваючись, що тебе ніхто не помітить? — запитав він із тією самою фірмовою іронією. — Сідай назад, Власенко.

​Він навіть не чекав відповіді. ​Просто заглушив мотор, витягнув ключі й спокійно накинув на голову капюшон свого чорного худі.

​— Ми підемо разом, — відрізав він. — Візьмемо візок. Ти вибираєш їжу, я контролюю, щоб нас не розірвали на сувеніри. І не сперечайся — ми втрачаємо час.

Ми зайшли у яскраво освітлений зал супермаркету. Світло люмінесцентних ламп після темряви траси різало очі. Я інстинктивно натягнула капюшон худі глибше на обличчя, відчуваючи себе так, ніби вийшла на сцену без сценарію.

Але Вадим ішов поруч абсолютно спокійно. З накинутим на голову капюшоном, у звичайному чорному одязі, він усе одно випромінював ту саму магнетичну впевненість, яку не міг сховати жоден кежуал. Він узяв візок і кивнув мені: — Давай. Що там треба дітям?

Я гарячково почала змітати з полиць найнеобхідніше: кілька пакетів молока, сир, хліб, крупи, підгузки для найменшого. Потім ми зайшли у відділ із фруктами та солодощами, і тут я дозволила собі набрати цілу гору шоколаду, печива та соків. Гроші на картці давали мені цю солодку свободу — не рахувати кожну копійку, стоячи біля каси.

Людей було небагато, але вони були.

Я помітила, як неподалік від нас, біля стелажів із чаєм, зупинилася пара молодих людей. Дівчина щойно відірвала погляд від свого смартфона, де, мабуть, гортала стрічку, і подивилася прямо на нас. Її очі розширилися. Вона штовхнула хлопця в бік і гарячково зашепотіла, вказуючи на Вадима. Хлопець миттєво потягнувся до кишені за телефоном, щоб зробити фото.

Моє серце тьохнуло. Тільки цього не вистачало. Але раптом ніби з-під землі між ними та нами виріс охоронець у фірмовій формі супермаркету. Він не кричав і не махав руками. Звісно, по камерах спостереження охорона ще з парковки зрозуміла, що в магазин зайшла зірка першої величини, і тепер вони тихо супроводжували нас на відстані.

— Перепрошую, — делікатно, але дуже твердо і гучно промовив охоронець, звертаючись до хлопця з телефоном. — У нашому магазині фото- та відеозйомка відвідувачів суворо заборонена правилами конфіденційності. Будь ласка, сховайте телефон.

Я здивовано кліпнула. Я взагалі не знала, чи існує таке правило насправді — зазвичай у супермаркетах усі знімають що завгодно. Але ніхто не став сперечатися. Хлопець розгублено кивнув, заховав телефон і поспішно потягнув свою супутницю в інший ряд.

Охоронець відступив на кілька кроків назад, продовжуючи мовчки триматися неподалік і контролювати периметр.

Я перевела погляд на Вадима. Він навіть не зупинився. Лише закинув у наш візок велику коробку дорогих цукерок і ледь помітно, коротким рухом голови, кивнув охоронцеві на знак подяки.

— Це ви... домовилися? — пошепки запитала я, наздоганяючи його біля кас.

— Ні, — спокійно відповів він, викладаючи продукти на стрічку. — Це просто побічний ефект слави, Віко. Люди, які виконують свою роботу, зазвичай розуміють, коли комусь треба просто дати спокій. Звикай. Тепер це і твоя реальність також.

Він сам дістав свій телефон і безконтактно оплатив наш величезний рахунок, навіть не давши мені дістати мою чорну картку.

— Вадиме, я сама мала... — почала було я.

— Це для дітей, — коротко відрізав він, підхоплюючи два найважчих пакети. — Свої гроші витратиш на маму. Пішли, у нас ще довга дорога.