Розділ 36

Нічне повітря після душних декорацій купальні здавалося справжнім порятунком. Я нарешті змила з себе під гарячим душем залишки густого сандалового масла, переодягнулася у свої звичні, протерті джинси та об’ємне худі й вийшла з павільйону.

​Мій старенький телефон у кишені буквально сходив з розуму. Він безперервно вібрував, нагріваючись від десятків сповіщень, що сипалися щосекунди.

​Я дістала його на ходу. ​Екран, вкритий знайомою павутиною дрібних тріщин, ряснів коментарями, відмітками та повідомленнями.

​Тізер розлетівся мережею.

​«Хто ця актриса?!», «Лорд і ця дівчина — це просто пожежа!», «Ви бачили, як вона приставила йому лезо? Яка напруга!» — люди масово будували теорії, робили скріншоти й розбирали кожну секунду тих трьох хвилин на молекули.

​Чорний позашляховик Вадима чекав трохи віддалік.

​Я відчинила дверцята і сіла в салон, де приємно пахло дорогою шкірою та його парфумом. Вадим уже переодягнувся у свій чорний гольф і виглядав спокійним, хоча його очі все ще звично сканували простір навколо.

​Він завів двигун, але перед тим, як рушити, його погляд зачепився за мій телефон, який знову засвітився від нової хвилі коментарів, підсвічуючи всі свої подряпини.

​— Тобі час змінити телефон, Власенко, — спокійно зауважив він, вирулюючи з парковки на нічну трасу.

​Я глянула на свій потертий апарат.

​«Певно, справді треба купити інший, — подумала я, згадуючи ту космічну суму на чорній картці. — Але навіщо? Працює ж».

​— Він ще чудово працює, — знизала я плечима, блокуючи екран і ховаючи телефон назад у кишеню. — І взагалі... там зараз таке коїться, що страшно відкривати. Стільки коментарів...

​— Звикай. Це тільки тізер, — куточок його губ ледь помітно сіпнувся. — Ти тепер публічна людина. Відзавтра твоє життя буде під мікроскопом.

​У салоні запанувала тиша. ​Машина мчала порожнім містом, освітленим жовтими ліхтарями. Гудіння мотора трохи заспокоювало, але між нами висіло щось набагато важче й гарячіше за розмови про коментарі чи нові гаджети.

​Повітря в салоні здавалося густим.

​Моє тіло зрадницьки пам’ятало кожну секунду в тій спальні. Його жорстке перехоплення моєї руки, гарячий подих на моїй шиї, ту мить абсолютної темряви під оксамитовим пологом, коли ми просто лежали поруч і дивилися одне на одного.

​Я не витримала цієї тиші першою.

​— Те, що сталося... — мій голос прозвучав трохи хрипко, і я подумки прокляла себе за те, що взагалі наважилася відкрити рота.

​Вадим не здригнувся, але я помітила, як його пальці на кермі стиснулися трохи сильніше — аж побіліли кісточки.

​— А що сталося, Вікторіє? — його голос був рівним, але в ньому відчувалася низька, небезпечна вібрація.

​— Ви відійшли від сценарію, — я відчайдушно намагалася звучати як актриса, яка обговорює суто робочий процес, але вийшло надто емоційно. — Ви мали поцілувати мене в кадрі. А замість цього...

​— Замість цього я зробив те, що змусило тебе відреагувати по-справжньому, — холоднокровно перебив він, не відриваючи погляду від дороги. — Камера побачила, як ти вигнулася. Це спрацювало ідеально.

​— Тобто це була просто... техніка? — тихо запитала я, відчуваючи дивний укол чи то розчарування, чи то образи.

​Вадим раптом плавно загальмував — ми зупинилися на червоному світлі світлофора.

​Він повільно повернув голову до мене. ​У напівтемряві салону його очі здавалися майже чорними.

​— Якби я торкнувся твоїх губ там, Віко... — його голос упав до глибокого, хрипкого шепоту, від якого в мене миттєво побігли мурашки по спині. — Ми б не зупинилися після команди режисера.

​Моє серце боляче вдарилося об ребра.

​— Ти це знаєш. І я це знаю.

​Він відвернувся назад до лобового скла, щойно загорілося зелене, і позашляховик знову плавно рушив уперед. ​А я залишилася сидіти, втиснувшись у м’яке шкіряне крісло.

​Мої щоки палали, а серце знову вибивало той самий божевільний ритм.

​Гра давно закінчилася. ​Але ми обоє щойно вголос визнали: те, що відбувалося між нами, вже давно не належало сценарію.

Вадим краєм ока глянув на мене, і я помітила, як його обличчя знову стало зосередженим. Він зробив музику в салоні ще тихішою.

​— Мама в лікарні, — видихнув Денис у слухавку. — Вона... впала зі сходів. Я зараз із нею в палаті. Вона спить...

​«Впала зі сходів». ​Ця фраза вдарила мене під дих. Наш старий, універсальний сімейний код для сусідів і швидкої допомоги. Код, який означав, що батько знову перейшов межу.

​— А Леся з Ванею де? — мій голос став металевим і різким.

— У тітки Віри...

— А тато?

— Е-е-е... дільничний забрав, — тихо відповів брат, шмигаючи носом. — Віко, а що мені робити?

​У моїй голові миттєво запрацював калькулятор виживання. ​Вісімсот кілометрів до мого рідного міста. Це вісім, може, дев’ять годин дороги. У мене попереду якраз два законних вихідних, поки йде перестановка декорацій. ​Але найстрашніше крутилося навколо слова «спить».

​У якому вона стані, якщо спить? Її накололи заспокійливими чи знеболювальними? Наскільки все погано цього разу?

​Паніка — липка й холодна — почала повільно підступати до горла, перекриваючи кисень.

​— Денисе, слухай мене. Я щось придумаю. Нікуди не йди від неї. Я скоро буду, — сказала я і різко поклала слухавку.

​Я подивилася у лобове скло, намагаючись зібрати думки докупи.

​Так, у мене тепер є гроші. Чорна картка лежить у кишені. Мені просто треба дістатися додому якомога швидше.

​— Вадиме, зупиніть тут, — я вказала тремтячою рукою на зупинку громадського транспорту, що виднілася попереду у світлі ліхтарів. — Мені треба вийти.

​Мозок уже гарячково перебирав варіанти: як зараз дістатися до залізничного вокзалу? О котрій останній поїзд у мій бік? Може, є нічний автобус або BlaBlaCar?

​Я потягнулася до ручки дверей, чекаючи, що він пригальмує. ​Але Вадим не ввімкнув поворотник. Не скинув швидкість.