Розділ 33

Я пішла до своєї кімнати, зачинила двері й притулилася до них спиною. ​Чорна картка в кишені, три хвилини тізера перед очима і людина, яка працює за стіною.

​Це була найдивніша ніч у моєму житті. ​

Я підійшла до вікна. За ним спало місто. Десь там були мама, сестра й два мої брати. А тут — я.

​На відстані подиху від своєї мрії і свого найбільшого страху. Я зачинилася у ванній кімнаті, яка сама по собі була більшою за мою кімнату в гуртожитку. Тут пахло дорогим милом та чимось цитрусовим. Все було настільки ідеальним, що мені було страшно торкатися речей. На полиці лежали білосніжні халати, кожен акуратно перев’язаний шовковою стрічкою, а поруч — стоси пухнастих рушників.

​Я діяла швидко, майже гарячково. Скинула свій одяг і майже одразу заскочила під гарячий душ.

​Вода змивала залишки золотого пилу, запах ладану зі знімального майданчика і той липкий страх, який оселився в мені після дзвінка брата.

​«Це просто вода. Це просто інше життя», — повторювала я собі.

​Вийшовши з душу, я загорнулася у халат, який виявився неймовірно м’яким і пахнув свіжістю. Волосся залишила вологим — просто не було сил на фен. Я майже завалилася на величезне ліжко, яке здалося мені м’якою хмарою.

​Але сон не йшов.

​У сумочці лежала та сама чорна пластикова картка. ​Тремтячими пальцями я взяла телефон і відкрила застосунок банку. Ввела дані з папірця, який дав Вадим. Логін, складний пароль, підтвердження...

​Коли екран завантажився і я побачила баланс, у мене перехопило подих.

​— Ахреніти... — вирвалося в мене в порожній кімнаті.

​Я заплющила очі, а потім знову відкрила їх, вдивляючись у цифри. Подумала, що це якась помилка, глюк системи або я просто неправильно порахувала нулі. Протерла очі кулаками, як дитина, і знову подивилася на екран.

​Цифри не зникли. ​Це була сума, про яку в моєму світі навіть не мріяли. Це не просто «гроші за зйомки». Це була свобода для мами. Безпека для сестри, Дениса і молодшого брата. Це були нові арфи, якщо я захочу. Це було... нове життя.

​«Це все моє? — пульсувало в голові. — За один день? За кілька сцен?»

​Я відчула, як по щоках котяться сльози — цього разу не від горя, а від дикого, неконтрольованого полегшення. Я притиснула телефон до грудей.

​За стіною, у вітальні, ледь чутно працював Вадим. Я знала, що він там, за своїм столом, переглядає дублі, щось виправляє, вирішує долі сцен і мільйонів.

​А тут, у цій кімнаті, я вперше за дев’ятнадцять років відчула, що мені більше не треба боятися завтрашнього дня.

​Я змінила паролі, як він і радив, зробивши рахунок тільки своїм. Чорний пластик із золотим тисненням тепер не просто холодив руку — він давав мені силу, якої я ніколи не мала.

​Я вимкнула світло і провалилася в глибокий, важкий сон без сновидінь. До шостої ранку залишалося всього три години, але тепер я знала: я витримаю будь-який дубль.

​Бо мені нарешті було заради чого боротися.

Ранок увірвався в панорамні вікна люксу м’яким, майже примарним світлом. Я прокинулася від тиші, яка після вчорашнього хаосу здавалася неприродно густою. Халат, у який я загорнулася ввечері, трохи зім’явся, а вологе волосся за ніч перетворилося на неслухняні хвилі.

​Коли я вийшла у вітальню, Вадим уже був там. Він сидів за тим самим столом, заваленим паперами та роздруківками сценарію. На ньому все ще була вчорашня чорна сорочка, але без піджака, з підкоченими рукавами. Він виглядав втомленим — під очима залягли легкі тіні, а обличчя здавалося ще блідішим, ніж зазвичай.

​«Невже він взагалі не спав?» — промайнуло в голові.

​— Доброго ранку, Вікторіє, — сказав він, не піднімаючи очей від аркуша, але в його голосі вже не було вчорашньої різкості. — Твій номер відкрили. Картка знову працює.

​Я зупинилася на порозі, міцніше затягуючи пасок халата. Почуватися «своєю» в його особистому просторі було дивно. І небезпечно.

​— Доброго ранку, — тихо відповіла я.

​Вадим нарешті відклав сценарій і подивився на мене. Його погляд був довгим, уважним, ніби він намагався зрозуміти, чи я взагалі спала цієї ночі.

— О восьмій ранку запустять тізер, — сказав він, кивнувши на телефон. — Весь інтернет побачить те, що ми зняли.

​Він підвівся, підійшов до кавомашини у вітальні і за хвилину простягнув мені горнятко. Міцна чорна кава. Саме те, що було потрібно моєму організму, який усе ще відмовлявся вірити в реальність.

​— Дякую, — я взяла чашку, намагаючись не торкнутися його пальців. — Я... тоді піду?

​— У тебе є тридцять хвилин, щоб перейти у свій номер і переодягнутися, — Вадим знову сів за стіл. — О шостій ми маємо бути на майданчику.

​Я завагалася, дивлячись на двері.

— Я піду в халаті по готелю? А якщо... якщо хтось побачить?

​Вадим підняв на мене погляд. У його очах промайнула ледь помітна тінь усмішки.

— Віко, тебе справді хвилюють плітки... чи тебе лякає щось інше?

​Я завмерла. ​Він знав. Здається, він завжди знав більше, ніж я хотіла показати.

​— У нас сьогодні складна сцена, — спокійно продовжив він, дивлячись мені просто в очі. — Фінал цієї лінії. Ти готова?

​— Я пам’ятаю, — швидко відповіла я, відводячи погляд у бік панорамного вікна. — Звичайно, готова. Це просто робота.

​Але всередині все боляче стиснулося.

​«Готова? — панічно думала я, ковтаючи гарячу каву. — Я взагалі не уявляю, як ми це знімемо. Мій єдиний досвід із поцілунками — той хлопець у старшій школі за клубом...»

​Соромно сказати: дівчині майже двадцять, а про пристрасть вона знає тільки з книжок і дурних розмов у гуртожитку.

​Я на мить уявила, як Вадим — професіонал, який зіграв сотні таких сцен, — зрозуміє мою недосвідченість із першого ж дубля. Як відчує моє тремтіння, яке не має нічого спільного з акторською грою.

​«Ні. Все. Досить», — я силоміць обірвала цю думку, відчуваючи, як серце починає калатати десь у горлі.