Розділ 31

У гримерці, коли за мною зачинилися двері, я нарешті змогла видихнути. Я оперлася руками об стіл і подивилася на себе в дзеркало. Звідти на мене дивилася фаворитка Лорда — з розпаленими щоками, розмазаною підводкою й очима, які все ще блищали від адреналіну.

— Так, знімаємо цю красу, — скомандувала Стася, починаючи розстібати на мені важкі золоті прикраси.

​Смарагдовий шовк ковзнув додолу, залишаючи мене у звичайній білизні.

​Я взяла ватний диск із міцелярною водою й почала стирати з обличчя східну казку. З кожним рухом я поверталася до себе. До Віки Власенко. Студентки, яка живе в гуртожитку з тарганами і яка щойно пережила найгарячіші хвилини у своєму житті під прицілом камер і поглядом чоловіка, якого боїться вся країна.

​Я переодягнулася у свій звичний одяг. ​Зйомка завершилася. ​Але я розуміла одне: після цієї сцени дороги назад більше немає.

​І грати в хованки з Лордом Яворським стане набагато важче.

​Вечірнє повітря було прохолодним, воно різко контрастувало з розпеченою атмосферою павільйону. Поруч із виходом пихтів старий автобус, у який галасливо набивалася наша група масовки та студенти. Вони їхали «додому» — у гуртожиток, до тарганів, черг у душ і розмов про те, як пройшов день.

​Я зупинилася на мить, стискаючи лямку сумки. Моє життя всього за добу зробило такий крутий поворот, що я відчувала фізичну нудоту від швидкості змін.

​За кілька метрів від автобуса стояв чорний позашляховик. Вадим стояв, спершись на капот і схрестивши руки на грудях. Він був спокійний і врівноважений, ніби не він щойно в кадрі змушував моє серце зупинятися. Його погляд був спрямований кудись убік заходу сонця, але щойно я з’явилася у дверях, він випрямився.

​Я йшла до нього під прицілом десятків очей. Я відчувала ці погляди спиною — вони пекли сильніше за софіти. Подруги дивилися з вікон автобуса з німим запитанням, Тетяна Майська — з неприхованою отрутою, а решта... решта просто затамували подих.

​«Невже він справді мене чекає? — промайнуло в голові. — Перед усіма. Відкрито. Наче це найнормальніша річ у світі — везти першокурсницю в готель після зміни».

​Вадим мовчки підійшов до пасажирських дверей і відчинив їх.

— Вікторіє, — коротко промовив він.

​Його голос у цій тиші пролунав як постріл.

​Я сіла в шкіряне крісло, відчуваючи, як салон наповнюється знайомим запахом його парфуму. Коли двері зачинилися, відсікаючи шум майданчика, я мимоволі обернулася впівоберта, дивлячись через вікно на автобус, що залишався позаду.

​Там залишалася моя зона комфорту. ​Моя безпека.

​Вадим завів двигун. Машина м’яко рушила.

— Не зважай на чутки, — сказав він, не відриваючи очей від дороги. Голос був рівним, без тіні збентеження.

​Я гірко всміхнулася, дивлячись на свої руки, на яких усе ще залишився ледь помітний золотий пил від гриму наложниці.

— Ви знаєте, про що вже пліткують?

​Вадим хмикнув, впевнено виводячи машину в бік виїзду з території комплексу. Світло фар розрізало вечірні сутінки.

— Здогадуюсь, — відповів він. — Але плітки — це податок на успіх. Якщо про тебе не пліткують, значить, ти нікому не цікава як актриса. Звикай.

Попереду були готель, тиша і ніч, у якій мені належало якось заснути після всього, що сталося.

Вадим натиснув кнопку на панелі, і салон наповнив тихий, низький джаз. Музика була ледь чутною — вона не заважала тиші, а лише підкреслювала її.

​Ми майже не говорили. Після такої сцени слова здавалися зайвими — вони могли лише зруйнувати той тонкий місток, який ми щойно побудували в павільйоні.

Раптом мій телефон у сумці завібрував. Я здригнулася.

​На екрані висвітилося: «Денис».

— Так, Денисе? — я притиснула слухавку до вуха, намагаючись, щоб мій голос не тремтів.

— Віко... — голос мого чотирнадцятирічного брата був тихим, майже пошепки. — Ми сьогодні в тітки Віри ночуємо. Мама в неї... в неї голова болить, вона спить зараз.

​Я міцно стиснула телефон, відчуваючи, як холод підступає до серця. ​Я знала цей сценарій напам’ять.

​«Голова болить» у нашому домі ніколи не означало мігрень.

​Це означало, що батько знову прийшов п’яний. ​Це означало звук удару, від якого закладає вуха, і маму, яка намагається сховати синці під холодним рушником.

— Знову? — мій голос став гострим, як лезо.

— Так, — Денис важко зітхнув, і я почула в цьому зітханні втому дитини, яка занадто рано подорослішала. — Він знову почав. Віко, коли ти приїдеш? Нам страшно.

​Я заплющила очі, відчуваючи, як золотий пил від гриму на віях коле повіки, нагадуючи про те, наскільки фальшивим є все навколо.

— Скоро, Денисе. Обіцяю. Як тільки закінчаться зйомки, я заберу вас звідти.

— Віко... — брат завагався, а потім додав зовсім тихо, майже нечутно. — Не хвилюйся, будь ласка. Але тато... ну, коротше, арфи твоєї більше немає. Він її... виніс. Здається, виміняв на пляшку чи продав комусь за копійки. Мама намагалася втримати, не давала витягти з кімнати, а він... тому вони й побилися.

​Світ за вікном машини раптом завмер.

​Моя арфа. ​Стара, побита часом, але вона була моїм єдиним справжнім скарбом.

​Він не просто зламав її в гніві — він її пропив. ​Виміняв мою душу на чергову пляшку.

​Та сама арфа бабусі Емми.

— Денисе, все добре, — мій голос звучав напрочуд спокійно, хоча всередині все кричало від болю. — Це лише річ. Просто дерево і струни. Головне — мама. Передай їй, що все добре. Я приїду. Обов’язково.

​Я вимкнула слухавку й просто дивилася перед собою — на вогні нічного міста за склом машини. Вадим нічого не сказав. Він мовчки дивився на дорогу.

— Молодший брат... — тихо кинула я, намагаючись зібрати себе докупи.

​Вадим повільно повернув кермо, заїжджаючи на парковку готелю. Він заглушив двигун, але не поспішав виходити.

— Ти не вечеряла, — сказав він, нарешті повернувши голову до мене. — Ходімо. У готелі є ресторан. Тобі треба поїсти.