Розділ 30

Гену все ж в мене забрали, а ми все ж рушили на знімальний майданчик.

— Тиша на майданчику! Камера... Мотор! — голос режисера розрізав напівтемряву павільйону.

​За сценарієм я мала зробити три повільні кроки до його ліжка. Підійти, опустити очі й зняти з себе масивне золоте намисто на знак покори.

​Але мої ноги перетворилися на свинець. ​Я стояла посеред кімнати, загорнута в дим і бурштинове світло, і просто не могла поворухнутися. На мене дивилися об’єктиви камер, десятки очей знімальної групи ховалися в темряві за софітами. Але найстрашнішим був він. Вадим сидів на краю ліжка — розслаблений, небезпечний, чекаючи на свій трофей.

​Пройшла секунда. Дві. Три. ​Тиша стала нестерпною.

​Я зрозуміла, що зараз режисер крикне «Стоп!», і це буде мій кінець. Моя ганебна поразка.

​Але Вадим не дав режисеру цього зробити.

​Він зрозумів усе за частку секунди. Його очі звузилися. Замість того щоб чекати, як було прописано в сценарії, Лорд раптом різко піднявся. Він перетнув кімнату двома широкими, хижими кроками й опинився впритул до мене.

​Я навіть не встигла вдихнути, як його гаряча долоня лягла прямо на мій відкритий живіт, обпалюючи шкіру, а інша рука жорстко перехопила моє зап’ястя. Він буквально вирвав мене з мого ступору фізичним контактом, притягнувши до себе так різко, що я ледь не вдарилася об його груди.

​Паніка змінилася чистим, тваринним інстинктом.

— Відпусти... — вирвалося в мене.

​Це був не текст сценарію. Це була я. ​Я вперлася вільною рукою в його розстебнуту сорочку, намагаючись відштовхнути. Моя строптивість, мій опір — усе це вирвалося назовні. Я вигиналася в його руках, намагаючись зберегти свою гордість, показати, що не здамся так просто.

​Я ненавиділа те, як легко він мене контролює. ​Але чим сильніше я пручалася, тим міцніше він мене тримав, перетворюючи мій опір на небезпечно красивий танець боротьби в кадрі.

​Він схилив голову, і його губи опинилися за міліметр від мого вуха. Камера бачила ідеальну картинку: Лорд приборкує свою непокірну здобич.

— Не тремти, — прошепотів він так тихо, що це міг вловити лише мікрофон-петличка на його сорочці. Його голос вібрував, проникаючи мені під шкіру. — Я не кусаюсь... якщо не попросиш.

​Ця фраза вдарила мене, як струм. ​Вона була ідеальною.

​Це сказав Вадим-актор, щоб заспокоїти мій страх перед ним.

​І водночас це сказав Лорд, насміхаючись зі своєї полонянки й обіцяючи їй небезпеку, від якої вона сама не захоче відмовлятися.

​Мій опір раптом зламався. ​Я підняла голову й зустрілася з його поглядом. Я згадала його правило: «Ніколи не відводь очі першою».

​Моє дихання збилося, груди важко підіймалися, торкаючись його сорочки.

​Я перестала пручатися.

​Мої руки, які щойно намагалися його відштовхнути, повільно розслабилися. Пальці ковзнули по його оксамитовому піджаку, і я ледь помітно, майже інстинктивно, подалася вперед, відповідаючи на його виклик.

​Я дозволила собі відчути цю пристрасть. ​Гордість була зломлена, але замість неї народилося щось набагато гарячіше.

​Я побачила, як у його бурштинових очах спалахнуло справжнє, неприховане задоволення.

​Він обережно, але владно торкнувся губами моєї шиї — саме там, де щойно лежав пітон.

​По моїй спині пробіг шалений дрож, який неможливо було зіграти.

— Стоп! Знято! — пролунав захриплий голос режисера. Здавалося, він сам забув, як дихати. — Це... Боже мій, це був розрив. Вадиме, ця твоя імпровізація з перехопленням! Віко, твій погляд у кінці! Це шедевр!

​— Стоп! Знято! — захриплий від емоцій голос режисера розірвав магію моменту, ніби хтось різко ввімкнув світло в темній кімнаті.

​Світло справді змінилося — спалахнули яскраві білі робочі лампи, вбиваючи інтимну напівтемряву.

​Вадим повільно опустив руки. Його пальці, які щойно так владно тримали мене, повільно зісковзнули з моєї талії. Він зробив крок назад, і між нами миттєво утворилася прірва фізичної дистанції. Я всім тілом відчула, як на розпалену шкіру вдарило прохолодне повітря павільйону.

​Але емоційна напруга нікуди не зникла. Вона висіла між нами — густа й наелектризована, як повітря перед грозою.

​Вадим не відвів погляду. Його груди все ще злегка здіймалися від прискореного дихання — цей дубль забрав енергію в нас обох. І зараз він уже не здавався таким холодним і непроникним, як зазвичай.

​Він провів рукою по своєму розпатланому волоссю, повертаючись із образу Лорда в реальність Яворського. Його очі-віскі уважно вивчали моє обличчя, ніби шукаючи реакцію на те, що щойно між нами сталося.

​Я змусила себе зробити судомний вдих.

​Треба було одягнути маску. Негайно.

​Я інстинктивно схрестила руки на грудях, ніби намагаючись прикрити свій відкритий живіт і сховати дрижаки, які не мали жодного відношення до холоду. Я відчайдушно намагалася зробити вигляд, що його фраза «Я не кусаюсь... якщо не попросиш» і цей відвертий дотик губ до моєї шиї були для мене просто робочим моментом. Звичайною рутиною.

​Вадим ледь помітно, куточком губ, усміхнувся — здається, він чудово бачив, як я намагаюся тримати оборону.

​Він зробив ще один крок до мене, ніби поправляючи манжет сорочки, і тихо, щоб не вловили чужі вуха, промовив:

— От бачиш, Власенко... ніхто нікого не з’їв.

​У його голосі звучала суміш професійної похвали й якоїсь дуже тонкої, ледь вловимої чоловічої іронії.

— Ви хороший учитель,— відповіла я рівним голосом, хоча всередині все ще вирував тайфун. Я нарешті змогла відвести погляд і подивилася кудись убік операторів. — Дякую за допомогу в кадрі.

​Він лише хмикнув, приймаючи цю гру, й остаточно відвернувся, коли до нас уже мчала юрба асистентів, гримерів та режисер.

— Це було геніально! — кричав режисер, плескаючи в долоні. — Ідеальна хімія! З першого дубля! Все, панове, всім величезне дякуємо! На сьогодні зміна закінчена! Відбій!