Розділ 26

Маршрутка, забита масовкою та технічним персоналом, підстрибувала на кожній вибоїні. У салоні стояв суцільний гул — усі обговорювали сьогоднішній день.

​Я сиділа біля вікна, міцно тримаючи нову сумку, в якій тепер поруч із зошитами лежали папери, що змінили моє життя.

​Поруч зі мною втиснулася дівчина з нашого курсу. Здається, її звали Ірина. Учора вона теж була в масовці наложниць і зараз не зводила з мене прискіпливого погляду.

— Ну що, Віко, — почала вона, грайливо штовхнувши мене ліктем. — Як воно — їздити в машині з самим Яворським? А Олена? Ти бачила, як вона до нього липне? Кажуть, у них там такий роман, що іскри летять навіть поза майданчиком. Сьогодні на пресконференцію поїхали разом. За ручку. Справжня королівська пара.

​Я дивилася у вікно на дерева, що миготіли повз нас. У голові все ще звучав голос Вадима:

​«Я ж казав — не купуй цей велосипед... Як мала? Вона поїла?»

— Слухай, — я повернулася до Ірини, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально спокійно й професійно. — Головне — це їхня робота і результат на екрані. Якщо ми віримо, що вони кохають одне одного в кадрі — значить, вони чудові актори. Решта — не наша справа.

​Ірина пирхнула, закотивши очі.

— Ой, не будь такою занудою! Це ж шоу-бізнес. Хто дивитиметься фільм без скандалів? Подивися на Голлівуд: там у кожної зірки — розлучення, зради, драми. І що? Це не заважає їм знімати блокбастери й отримувати «Оскари». Навпаки — це підігріває інтерес. Усі хочуть знати, з ким спить Лорд.

— Можливо, — тихо відповіла я, знову відвертаючись до вікна. — Але іноді те, що ми бачимо як «роман», — просто маска. А за нею... зовсім інше життя.

​Я подумала про те, що ці люди ніколи не повірять у правду. Їм простіше вірити в красиву казку про пристрасть двох зірок, ніж у те, що «Темний Лорд» у перервах між зйомками сперечається через дитячий велосипед, хвилюється, чи поїла якась «мала», і пам’ятає про ліки.

​Сестра? Племінниця? Молодший брат? Я вже навіть не намагалася вгадувати.

​Мені просто раптом захотілося захистити його право бути звичайною людиною. Саме про це сьогодні говорила Алевтина. ​Маршрутка нарешті загальмувала біля в’їзду на знімальний майданчик.

​Величезні павільйони, вагончики, кабелі й купи техніки знову виглядали як інша планета.

​Коли ми виходили з машини, я побачила, як до головного входу під’їжджає той самий чорний позашляховик.

​Вадим і Олена вийшли разом. ​Спалахи камер журналістів, які чатували біля воріт, миттєво засліпили все навколо. Олена сяяла, тримаючи руку на його лікті, а Вадим...

​Вадим знову вдягнув свою фірмову непроникну маску. ​Спокійний. Холодний. Недосяжний.

​Я глибоко вдихнула. ​Попереду був довгий робочий вечір.

— Вікторіє! — раптом почувся знайомий голос Стасі.

​Вона махала мені рукою біля вагончика гримерів.

— Давай швидше! Твій «новий» образ на сьогодні ще не готовий, а режисер уже рве і мече!

​Я побігла до неї, відчуваючи, як погляди масовки свердлять мені спину.

​Тепер я була по інший бік барикад.

​Гримерка гуділа. Стася, здавалося, мала не дві, а всі шість рук — вона одночасно розпилювала лак, підбирала шпильки й встигала коментувати кожен мій рух.

— Так, сонечко, сьогодні ми робимо з тебе не просто наложницю, а справжню прикрасу двору, — Стася підморгнула мені в дзеркало. — Вадим сказав «виділити», значить, зробимо так, щоб від тебе неможливо було відвести погляд. Ніякого бруду й полонянок. Тільки шовк і золото.

​Я мовчки дивилася на своє відображення.

​На мені була сукня з тонкого смарагдового шовку, яка м’яко облягала фігуру, а на шиї й руках виблискували масивні золоті прикраси.

​Я вже зовсім не нагадувала ту сіру мишку з гуртожитку.

​Раптом двері гримерки відчинилися з таким гуркотом, що баночки на столі підскочили.

​Увійшла Олена.​Вона була неймовірною. ​Костюмери й гримери перевершили самі себе — Олена виглядала як богиня, яка щойно зійшла з Олімпу.

​Принцеса Аделаїда у всій своїй величі. ​Важка сукня кольору айворі, розшита золотими нитками, довгий шлейф і діадема, що виблискувала в променях софітів. ​Вона ще не була королевою — цей титул у «Вежі» належав Алевтині, — але сьогодні саме Олена була нареченою Лорда.

​Політичний шлюб, який мав об’єднати два королівства.

​І саме підготовку до цього весілля ми зараз знімали.

​Олена важко опустилася в сусіднє крісло. ​Її обличчя залишалося бездоганним, але в очах палав втомлений, роздратований вогонь після пресконференції.

​Гримерка гуділа. Стася, здавалося, мала не дві, а всі шість рук — вона одночасно розпилювала лак, підбирала шпильки й встигала коментувати кожен мій рух.

— Так, сонечко, сьогодні ми робимо з тебе не просто наложницю, а головну прикрасу трофейного ряду, — Стася підморгнула мені в дзеркало. — Вадим сказав «виділити», значить, зробимо так, щоб від тебе неможливо було відвести погляд. Ніякого бруду. Тільки шовк, золото і... небезпека.

​Я мовчки дивилася на своє відображення.

​На мені була сукня з тонкого смарагдового шовку, яка м’яко облягала фігуру, а на шиї та руках виблискували масивні золоті прикраси.

​Я вже не нагадувала ту сіру мишку з ганчіркою. ​Я була жінкою, яку Лорд забрав як здобич із палаючого міста.

​Зараз я — лише одна з багатьох у його гаремі. Але якщо після першої спільної ночі він залишиться задоволений — я стану фавориткою.