Розділ 25

Запах старої деревини, дешевого мила та вчорашньої розчинної кави вдарив у ніс, щойно ми переступили поріг нашої кімнати в общазі. Після розкоші готелю та величі актової зали цей простір раптом здався мені крихітним — ніби коробка з-під взуття.

— Віко, не стій як пам’ятник! — вигукнула Олеся, уже озброївшись капцем. — Тут таргани за ніч цілий мітинг влаштували. Бий їх!

​Я миттєво скинула новий тренч на стілець, відчуваючи, як старі звички повертаються самі собою.

​Ми влаштували справжнє полювання. ​Ще хвилину тому я стояла поруч із легендою кіно, а зараз із запеклістю забивала прусаків у старій засітці.

— Так, дівчата, підсуваємо ліжко, — скомандувала я. — Треба забрати мої речі й хоча б трохи тут прибрати, поки ви остаточно не заросли брудом. Я ще маю час.

​Ми втрьох ухопилися за старий металевий каркас, який відповів нам натужним скрипом.

​Я почувалася Арнольдом. Тим самим. Із «Термінатора».

— Йоканий бабай... — я завмерла, чухаючи потилицю й дивлячись на те, що відкрилося нашим очам. — Скільки тут всього? Як воно взагалі сюди потрапило?

​За ліжком лежав справжній склад забутих речей. Але найбільше мене вразили шкарпетки.

​Десять штук. ​І жодної пари. ​Одна — червона в горошок, інша — синя зі смужками, третя — колись біла, а тепер кольору пилу й відчаю.

— Десять штук, Віко! — зареготала Марина. — Це що, чорна діра для шкарпеток?

​Я вже хотіла пожартувати у відповідь, але раптом тишу розірвав переляканий крик Каті:

— Віка! Вася! Він помирає! Дивись, він ледве ворушиться!

​Ми всі кинулися до банки на підвіконні.

​Моє серце впало кудись у п’яти — тільки смерті миші мені зараз не вистачало для повного щастя.

​Я прискіпливо вдивилася в сіру грудочку, яка важко дихала в тирсі.

— Спокійно, — полегшено видихнула я, і на губах з’явилася мимовільна посмішка. — Він не помирає. Дівчата, вітаю... це Василина.

— Що?! — в один голос вигукнули подруги.

— У неї поповнення, — я вказала на крихітні рожеві тільця, що ворушилися під матір’ю. — Наш Вася виявився багатодітною мамою.

​Ми стояли над банкою, заворожені цією маленькою сценою життя, яка здавалася куди справжнішою за всі сценарії «Вежі».

​У цьому занедбаному гуртожитку, серед тарганів, старих шкарпеток і вічного безладу, щойно народилося щось нове.

— Все, дівчата, мені треба бігти, — я почала гарячково закидати речі в сумку. — Маршрутка для масовки та персоналу вже скоро.

​Я востаннє глянула на свій куток. ​Тепер я їхала не просто як «інвестиція» Яворського.

​Я їхала з дивним усвідомленням того, що навіть тут, у цьому тісному й шумному гуртожитку, мене чекають.

​На вулиці біля входу вже збирався натовп. Хтось приїхав на таксі, хтось чекав на стару розбиту маршрутку. ​Тут були всі: і дівчата з масовки, і освітлювачі, і студенти, які сподівалися хоча б на випадковий кадр.

​І всі обговорювали одне й те саме — лекцію Красінської та неймовірний злет «тієї дівчинки з першого курсу».

​Я підійшла ближче, намагаючись не привертати уваги. ​Але шепіт уже котився слідом за мною.

​Я бачила ці погляди. ​Цікаві. Заздрісні. Оцінюючі.