Розділ 24

Раптом по залу покотилася хвиля тиші.

​Двері розчинилися.

​Першим ішов Олег Станіславович, наш ректор, виглядаючи неймовірно урочисто. Поряд із ним, тримаючи його під руку, пливла Алевтина Красінська. Вона змінила знімальний костюм на елегантну чорну сукню з перлинною ниткою на шиї.

​А слідом за ними йшов Вадим. ​Сьогодні він був не у футболці, а в темно-сірому піджаку, що робило його вигляд ще більш монументальним. Він спокійно тримав під руку Олену Іванівну — свою партнерку і головну героїню «Вежі».

​Уся ця процесія повільно рухалася до сцени. Вадим, проходячи повз ряди, на мить глянув у бік першокурсників.

​Я відчула, як мої пальці, що стискали брошуру, затремтіли.

​Тепер я дивилася на нього інакше. Не на холодну недосяжну зірку, не на Темного Лорда, якого боявся весь майданчик.

​А просто на хлопця, який у вісімнадцять років залишився сам на сам із великим світом.

​— Ви думаєте про залізо, — почала вона, і її голос став напрочуд спокійним, позбавленим будь-якого акторського пафосу. — Про статуетки, дипломи, про те, чиє ім’я викарбують на підставці. Але я скажу вам правду, яку ви, можливо, не захочете чути. Цей шлях багатьох із вас зламає. Багатьох він уже ламає зараз, просто ви цього ще не відчули. З часом частина з вас зрозуміє, що це взагалі не ваше. І це буде найщасливіший день у вашому житті, хоча зараз вам так не здається.

​Вона зробила коротку паузу. Зал завмер. Навіть ректор перестав гортати свої папери.

— Ми всі тут професійно вчимося вдягати маски. Сьогодні ви — герої, завтра — королеви, післязавтра — зрадники. Але найважливіше — це те, що залишається, коли в залі вимикають світло. Коли гаснуть софіти, камери перестають знімати, а ви заходите у свою порожню квартиру і знімаєте грим... хто там залишається? Чи впізнаєте ви ту людину, яка дивиться на вас із дзеркала?

​Вона нарешті перевела погляд на мене. Я стояла, вчепившись у свою сумку, і відчувала, як кожне її слово влучає точно в ціль.

— Скільки б ролей ви не зіграли, скільки б нагород вам не вручили — це все пил, — продовжувала Алевтина. — Але ваша головна роль — бути людиною. Це єдина роль, яку неможливо перезняти чи виправити на монтажі. Ви можете бути геніальними на екрані, але якщо втратили себе в образах, якщо збрехали самому собі — ви програли.

​Вона знову глянула в зал.

— Чесність перед собою — це найважча техніка. Побачити себе справжнього, без прикрас, без аплодисментів. Не втратити свою сутність у чужих текстах. Якщо ви не навчитеся бути собою поза кадром, то в кадрі будете просто манекенами.

​Вадим, який сидів зовсім поруч, опустив голову. Я бачила лише його потилицю і трохи схилену голову.

Можливо, він чув ці слова всі ці роки. П’ятий син, який теж колись стояв перед вибором — маска чи правда.

​І раптом я зловила себе на дивній думці. ​А що обрав він?

​Лекція закінчилася під шквал аплодисментів, але я все ще сиділа, не в змозі ворухнутися. Слова Алевтини про «головну роль — бути людиною» ніби відкрили в мені якусь нову глибину.

​Я дивилася на Вадима. Він підвівся, застібаючи піджак, і знову став тим самим недосяжним Лордом, яким його знав увесь світ.

​Але раптом до нього підійшла Олена. ​Вона була втіленням досконалості. Головна актриса «Вежі», жінка, яка грала дружину Лорда, справжня принцеса екрана. Олена м’яко поклала руку йому на плече і, нахилившись ближче, щось тихо прошепотіла, поправляючи комірець його сорочки.

​Це був жест неймовірної близькості. Так торкаються до людей, яких давно знають.

​Зал миттєво вибухнув новим шепотом.

— Дивись, яка пара... — почула я голос Тетяни Майської, в якому тепер звучало майже захоплення. — Кажуть, у них справжній роман. Ти бачила їхню хімію у вчорашніх сценах? Таке неможливо зіграти.

— Вони ідеальні, — підхопила інша дівчина. — Справжні король і королева нашого кіно.

​Я дивилася на них і відчувала, як усередині щось неприємно кольнуло.

​«Король і королева». ​Величні. Красиві. Замкнені у своєму золотому світі.

​На мить я відчула себе зовсім маленькою — просто першокурсницею, «інвестицією», яку випадково занесло на цей Олімп.

Вадим щось відповів Олені, ледь помітно всміхнувшись, але тут у нього в кишені задзвонив телефон. Він вибачився перед нею коротким кивком і відійшов убік — якраз туди, де стояла я біля виходу.

​Він мене не помітив. ​Його голос, який щойно був офіційним і холодним, раптом став іншим — заклопотаним, майже домашнім.

— ...я ж казав, не купуй цей велосипед, я сам оберу, — тихо, але різко кинув він у слухавку. — Він занадто високий для неї. Як мала? Вона поїла? Добре. Я буду ввечері, привезу ліки.

​Я затамувала подих. ​Цей «Темний Лорд», про чий роман з Оленою щойно гудів увесь зал, зараз сперечався через дитячий велосипед і хвилювався, чи поїла якась «мала».

​Донька? Молодша сестра? Племінниця? ​Я вже боялася робити будь-які висновки.

​Він не був схожий на зірку в цей момент. Просто людина, яка звикла про когось піклуватися.

​Вадим сховав телефон і розвернувся, натрапивши на мене поглядом. На секунду його очі-віскі ледь помітно розширилися — він зрозумів, що я чула.

​Його обличчя миттєво стало непроникним. Маска Лорда повернулася на місце так швидко, ніби її ніколи й не було.

— Віко, — коротко промовив він, ніби відрізаючи свою приватність. — Ти ще тут?

​Олена підійшла до нього, легко взявши під руку. Вона ковзнула по мені швидким оцінюючим поглядом, але, побачивши мою розгубленість, лише ледь усміхнулася.

— Ходімо, Вадиме, — мелодійно промовила вона. — На нас чекає преса.

​Він востаннє глянув на мене — дивним, довгим поглядом, у якому мені вчулося майже попередження:

​«Не лізь туди, де живе правда». ​Вони пішли разом — красиві, ідеальні, під спалахи чиїхось смартфонів.

​А я залишилася стояти, стискаючи сумку з підручниками.