Розділ 23

​Кожен мій крок по паркету відлунював у цій німоті. Я бачила, як розширюються очі дівчат, як вони ковзають поглядами по моєму бежевому тренчу, по ідеально вкладеному Стасею волоссю, по новій сумці.

​Це вже не була та Віка, яка вчора збирала брудні серветки в гримерці.

​Тетяна Майська сиділа на першій парті, випрямивши спину, як натягнута струна. Її пальці міцно стискали смартфон. Вона теж була «наложницею» в сценарії, але сьогодні дивилася на мене так, ніби я особисто вкрала її майбутнє.

​А потім почався шепіт.

​Тихий, отруйний, він поповз по рядах, як змія.

— Дивись, прикотила... — почула я ліворуч. Це була дівчина з паралельного курсу, яка вчора теж була в масовці. — Нас розігнали по автобусах, а вона виходила з темряви разом із Яворським. За ручку, чи що?

— Та ти що, не бачила, як вона сьогодні з його машини випливала? — прошипіла інша. — Вчора підлога, сьогодні — роль другого плану. Швидка кар’єра, нічого не скажеш...

— Цікаво, яку «правку» в сценарій вона вносила вночі в готелі? — додав чийсь глузливий голос.

​Я відчула, як мої щоки починають горіти.

​Це було найгірше.

​Вони бачили нас на майданчику, бачили, як я приїхала з ним. Тепер моя репутація розліталася на шматки просто тут, у цих стінах.

​Але найбільше мене лякало інше: що подумає Вадим, якщо ці чутки дійдуть до нього? Він і так вважає мене «інвестицією». А якщо вирішить, що я сама розпускаю ці плітки, щоб підняти собі ціну?

​Я майже пробігла до останніх рядів, де сиділи мої дівчата — Олеся, Катя і Марина. Вони одразу посунулися, звільняючи мені місце посередині.

— Віка... — Марина першою порушила мовчання, коли я сіла. Вона дивилася на мене із сумішшю захвату і переляку. — Ти... ти виглядаєш на мільйон. Але що тут взагалі несеться? Кажуть, тебе затвердили на роль у «Вежі-3»?

— І що ти живеш у готелі для зірок... — додала Олеся, знизивши голос. — Це правда? Тебе Яворський підвіз?

Я відкрила сумку, гарячково дістаючи зошит, щоб приховати тремтіння рук.

​Мені було неймовірно ніяково перед подругами. Ще вчора ми разом ділили одну пачку печива в общазі, а сьогодні між нами пролягла прірва, вимощена дорогим ковроліном і контрактами.

— Дівчата, я... я все поясню, — видихнула я, намагаючись не дивитися в бік Майської, яка продовжувала свердлити мою спину поглядом. — Це просто робота. Контракт. Стиліст...

— «Просто робота» не возить на передньому сидінні, — раптом голосно, на всю аудиторію, кинула Тетяна, обертаючись до нас. Її очі блищали від люті. — Віко, ти б хоч виглядала трохи скромніше для першого дня. А то всім і так зрозуміло, яким «талантом» ти вибила собі місце біля Лорда.

​В аудиторії знову запала тиша.

​Усі чекали моєї відповіді.

​А я сиділа і думала лише про те, що за стіною, в сусідньому кабінеті, зараз Вадим. ​І якщо він почує цей базар…

​Слова Тетяни ще висіли в повітрі, як отруйний газ. Я бачила, як Катя вже набрала в легені повітря, щоб видати різку відсіч, а Олеся стиснула мою руку під столом.

​Але в цей момент двері аудиторії не просто відчинилися — вони розчинилися з таким звуком, ніби в приміщення зайшла сама Історія.

​В аудиторію впевненим кроком зайшов Олег Станіславович — наш ректор. Народний артист, людина-легенда, чиє обличчя знав кожен українець — від малого до великого.

​Його голос, глибокий і оксамитовий, миттєво змусив усіх замовкнути. Тетяна Майська знітилася і швидко розвернулася до дошки, наче й не вона щойно виливала отруту на весь клас.

— Тиша в залі, панове майбутні зірки, — промовив Олег Станіславович, і в його очах промайнула сувора іскорка. Він явно почув останню фразу Майської, але вирішив не розмінюватися на дріб’язкові чвари. — Маю для вас оголошення, яке варте вашої повної уваги.​Він підійшов до кафедри, окинувши нас поглядом професіонала, який бачить людей наскрізь.

— Наступна пара буде спільною. Ми збираємо третій, четвертий і п’ятий курси у великій актовій залі. І ви, першокурсники, теж запрошені. Сьогодні у нас особливий день. До нас завітала людина, чиє ім’я є синонімом майстерності. Майстер-клас та лекцію для вас проведе сама Алевтина Красінська.

​Аудиторія видихнула в єдиному пориві. Навіть Майська на мить забула про свою ненависть до мене, розкривши рот від подиву.

​Алевтина Красінська в Академії? ​Це було так, ніби до нас спустилася богиня з Олімпу.

​Я відчула, як по спині пробігли мурахи. ​«Ректор і Красінська... — промайнуло в моїй голові. — Легендарний тандем».

​Мій мозок миттєво підкинув кадри з фільму, який ми вивчали на історії кіно як еталон.

​«Осінь 1939». ​Тоді Олег Станіславович і Алевтина Красінська зіграли свої доленосні ролі. За цей фільм вони отримали стільки нагород, премій та міжнародного визнання, що жодна українська стрічка відтоді не змогла їх переплюнути.

​Вони були золотим стандартом. Недосяжною висотою.

​І тепер вони знову разом в одній будівлі. Тільки тепер він — ректор, а вона — зірка, яка вчора ввечері попросила мене стати її особистим гримером.

— Не баріться, — додав Олег Станіславович, затримавши погляд на мені на частку секунди довше, ніж на інших. — Алевтина не любить чекати.

​Коли ректор вийшов, в аудиторії зчинився справжній хаос. Усі підхопилися з місць, гарячково збираючи сумки.

— Віка, ти чула? Красінська! — вигукнула Марина, тягнучи мене за рукав. — Це ж неймовірно!

​Я мовчки закинула зошит у сумку.

​Я чула. Я знала. ​Але я також знала те, чого не знав ніхто в цій залі: годину тому Вадим Яворський — син цієї легенди, хай і не по крові, — відчинив переді мною двері свого авто.

​Тетяна Майська проходила повз мене до виходу й навмисне штовхнула плечем.

— Подивимося, як ти будеш «сяяти» на фоні справжньої актриси, Власенко, — просичала вона.

​Я не відповіла. ​Я лише думала про те, що Красінська вчора сказала мені: ​«Мені потрібна твоя правда».