Розділ 22

Я залізла в прохолодний салон, відчуваючи себе зайвою в цій дивній «сімейній» ідилії.

​Позашляховик плавно рушив з місця, а я, дивлячись у вікно, ніяк не могла позбутися думки: у що я взагалі вляпалася?

​Позашляховик м’яко плив у потоці машин. У салоні панувала дивна атмосфера: суміш дорогого парфуму Вадима, лаку для волосся Стасі та моєї мовчазної розгубленості.

​Стася почувалася на передньому сидінні як удома. Вона щось гарячково шукала в бардачку, вивертаючи якісь шнури, чеки та дрібні папірці, паралельно перемикаючи треки в магнітолі. Нарешті вона знайшла якийсь блиск для губ, швидко мазнула ним по губах і закрила бардачок із гучним ляскотом.

​Вадим глянув у дзеркало заднього виду. Його погляд на секунду затримався на моєму обличчі. Я відчувала, що трохи зблідла — занадто багато новин, почуттів і дивних відкриттів для одного ранку.

— Через кілька днів вийде офіційний тизер фільму, — сказав він спокійно, впевнено тримаючи кермо. — Будь готова.

— До речі, — Стася відірвалася від дзеркальця в сонцезахисному козирку, — через тиждень виходить книга.

— Ага... — Вадим іронічно вигнув брову. — Ну от хто нормальний спочатку знімає фільм, а потім пише книгу? Все ж має бути навпаки, хіба ні? Спочатку текст, потім екранізація.

— Так, мені тут зупини, — скомандувала Стася.​— Ой, ні, ну... ти що, тут калюжа! Проїдь далі, — тут же передумала вона, тицьнувши пальцем уперед. — Отам, під деревом.

​Вадим, цей «Темний Лорд», який на майданчику одним поглядом змушував усіх німіти, слухняно проїхав зайві десять метрів і припаркувався саме там, де вона вказала.

— Все? — коротко запитав він, коли машина зупинилася.

— Так, дякую, — Стася схопила свій кейс. Вона обернулася до мене, сяючи своєю яскравою посмішкою, а потім перевела погляд на похмурого Вадима. — Не хмурся, зморшки будуть!

​Вона весело підморгнула йому, послала повітряний поцілунок і випурхнула з машини, залишивши після себе шлейф рожевого хаосу.

​Я залишилася на задньому сидінні. Вадим не поспішав рушати. Він дивився вперед — на Стасю, яка вже впевнено крокувала до входу.

​У салоні раптом стало дуже тихо.

​«Значить, книга... — подумала я. — Фільм, книга, інвестиції. Усе закручено навколо них. А я просто опинилася в епіцентрі цього вихору».

​Я машинально потягнулася до ручки дверей, відчуваючи, що зараз настане моя черга виходити «у світ» у моєму новому образі.

​Ми йшли коридором Академії пліч-о-пліч. Я відчувала на собі десятки поглядів — здивованих, заздрісних, прискіпливих. Світла сукня і бежевий тренч сиділи ідеально, але всередині я все ще намагалася знайти рівновагу.

​Вадим мовчав, і ця тиша між нами була густою.

​Сьогодні в нас були заняття в різних аудиторіях. Ми зупинилися біля важких дубових дверей мого класу, а його аудиторія була наступною — буквально за метр звідси.

​Вадим зупинився і нарешті повернувся до мене. Його погляд повільно ковзнув по моєму новому образу — від туфель до кінчиків волосся, які Стася так старанно вкладала.

— Тобі личить, — тихо промовив він, і в його голосі прозвучало щось схоже на стриману чоловічу похвалу. — Але все одно... це ти. Під усім цим.

​Я хотіла щось відповісти, можливо, подякувати за готель чи за стилістів, але він раптом нахилився трохи ближче, і я знову відчула цей магнетичний холод, що виходив від нього.

— Стася — моя сестра, — коротко кинув він, не чекаючи на мою реакцію. — Рідна.

​Він розвернувся і, не озираючись, зайшов у сусідню аудиторію. Двері за ним зачинилися з глухим, остаточним звуком.

​Я так і залишилася стояти посеред коридору, вчепившись у ремінець нової сумки.

​Перед очима все ще стояв момент, як Стася висіла в нього на шиї, і як я вже встигла подумки записати її в «коханки-зрадниці».

​«Мда, Віко... логіка в тебе завжди працювала погано, — подумки вилаяла я саму себе. — Просто блискуче. Навигадувала собі чортзна-що, а виявилося — звичайні сімейні обійми. А "котик" по телефону — це, мабуть, її справжній хлопець, який ревнує до власної тіні».

​Стало так соромно, що захотілося просто зараз провалитися крізь цей ідеально натертий паркет.

​Значить, Вадим не просто «інвестував» у мене — він увів мене у своє найближче коло. Довірив своїй сестрі.

​Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, і штовхнула двері своєї аудиторії.

​Треба було вчитися.

Бо якщо я зараз завалю хоч один етюд, «Темний Лорд» мені цього не вибачить — незалежно від того, хто його сестра.

​Я штовхнула важкі двері аудиторії, і на мить мені здалося, що я зайшла не в той кабінет. Гучний гул голосів раптово обірвався, змінившись натягнутою, майже фізично відчутною тишею.