Розділ 21

Минуло не більше десяти хвилин, відколи я встигла оглянути номер, коли тишу раптом розірвав різкий, гучний звук стаціонарного телефона на тумбочці. Я здригнулася — цей звук здавався абсолютно чужорідним у такій вишуканій обстановці.

​Тремтячою рукою я підняла слухавку.

— Доброї ночі, пані Вікторіє. Служба обслуговування номерів готелю, — пролунав бездоганно ввічливий голос. — Бажаєте, щоб вам принесли пізню вечерю? Можливо, фрукти чи напої? Чи є якісь особливі побажання на ранок?

​Я на мить заніміла, перетравлюючи почуте.

​Вечерю? Фрукти? Мене запитують про побажання?

— Ні, дякую, вечері не треба, — прошепотіла я, відчуваючи, як до щік підступає гаряча хвиля ніяковості. — А щодо сніданку... у нас автобус о восьмій, тож...

— Зрозумів вас. Сніданок о сьомій нуль-нуль. Стандартний? Чи, можливо, щось особливе? Вам подати його в номер чи бажаєте поснідати в ресторані?

— Стандартний. У номер... якщо можна, — тихо видавила я з себе.

— Звісно. О сьомій нуль-нуль сніданок буде у вас. Доброї ночі.

​У слухавці пролунав м’який клацок, а я ще кілька секунд стояла посеред номера з телефоном у руках, почуваючись так, ніби випадково потрапила в чуже життя.

​Я поклала слухавку і ще кілька секунд просто дивилася на апарат. Мене щойно запитали, де я хочу снідати. Не «що дадуть у їдальні», а мої вподобання. Це було так дивно, так... по-іншому.

​Щоб трохи відволіктися, я зазирнула в холодильник. Він був забитий під зав’язку: соки, вода, дорогі напої, якісь закуски. Я зачинила його майже одразу. Здавалося, якщо я щось звідти візьму, то зранку мені виставлять рахунок, який дорівнюватиме моїй старій зарплаті за місяць.

​Душ був гарячим і довгим. Я намагалася змити з себе не лише втому, а й стійкий запах гримерки та колючого плаща.

​Впавши в ліжко, я провалилася в сон миттєво, навіть не встигнувши додумати думку про Вадима.

​Рівно о 6:50 мої очі розплющилися самі — за десять хвилин до будильника. Організм, звиклий до ранніх підйомів на прибирання, спрацював як годинник.

​Короткий душ, щоб остаточно прокинутися, — і рівно о сьомій у двері тихо, делікатно постукали.

​Це був офіціант із великим підносом. ​Сніданок виглядав просто нереально. Свіжоспечені круасани, омлет, який більше нагадував витвір мистецтва, і кава, аромат якої заповнив усю кімнату за секунду.

​Я їла, дивлячись у велике вікно на те, як сонце повільно піднімається над парком комплексу, і все ще не могла повірити, що це не сон.

​Не минуло й десяти хвилин після останнього ковтка кави, як у двері знову постукали. ​Але цього разу стукіт був іншим — енергійним, упевненим і трохи нетерплячим.

​Я підійшла до дверей, пригладжуючи вологе після душу волосся.

​На порозі стояв високий чоловік із кількома великими чохлами для одягу на плечі та масивною валізою на коліщатках.

​Я простягнула руку до ручки дверей, очікуючи побачити когось офіційного та суворого, але в цей самий момент за кілька дверей від моєї кімнати почувся гуркіт.

​Двері там відчинилися навстіж, і в коридор буквально вилетіла дівчина.

​Її волосся — дике поєднання чорних і яскраво-рожевих пасом — було ще зовсім мокрим після душу, а сама вона на ходу намагалася заправити вільну сорочку. У руках вона міцно стискала масивний професійний кейс візажиста.

— Ооо, Льоня, ти вже тут! — вигукнула вона, ледь не врізавшись у чоловіка, що стояв перед моїми дверима.

— Ага. А ти що? — спокійно, явно звиклий до такого видовища, запитав той, кого вона назвала Льонею.

— Ну... проспала, ага! — вона кинула на нього швидкий погляд і тут же обернулася до мене.

​Її очі — великі, вологі й неймовірно живі — вивчали мене з неприхованою цікавістю.

— Привіт, я Стася, — сказала дівчина, випромінюючи таку енергію, що я мимоволі зробила крок назад.

​Я перевела погляд на її сорочку. Це була явно чоловіча сорочка — або принаймні такого стилю, — але застебнута вона була трохи навскіс, ніби Стася справді застрибувала в неї вже в коридорі.

​Я лише мовчки кивнула у відповідь, усе ще намагаючись звикнути до такого стрімкого темпу ранку.

​Стася ввійшла в мій номер слідом за Льонею, по-господарськи поправляючи своє рожеве волосся та сорочку.

— Я Стася, привіт ще раз! — повторила вона вже всередині й рішуче простягнула мені руку для потиску.

​Коли наші руки зустрілися, я не втрималася і втупилася в її нігті. Вони були як палітра божевільного художника: чорний, рожевий, салатовий, синій, білий... кожен палець іншого кольору.

​Стася щиро посміхалася, продовжуючи вивчати моє обличчя, ніби вже подумки малювала на ньому нову історію.

— Так, Льончику, досить стояти! — вона раптом плеснула в долоні, і цей звук ніби остаточно розбудив мене. — Давай запалювати нашу зірку! Часу обмаль, а ми маємо зробити так, щоб усі засліпли, коли її побачать!

​Я відчула, як усередині все стиснулося.

​Стася вже почала розкладати свій кейс на моєму ідеально чистому столі, виставляючи нескінченні баночки, пензлики та тюбики. Льоня тим часом відкрив чохли з одягом.

​— Нігті... червоні, рожеві? — Льоня критично підняв брову, розглядаючи палітру Стасі. — Ти що, з неї Майську хочеш зробити?

​Стася на мить завмерла, перевела погляд зі своїх різнокольорових нігтів на мої руки, а потім — на моє обличчя.

— Ні, — рішуче відрізала вона. — Ми робимо з неї принцесу. Ніжну, справжню і таку красиву, що... е-е-е... Віко, ти кого більше любиш: Попелюшку чи Белль?

— Я... — я розгублено кліпнула. — Аврору?

— О! — Стася плеснула в долоні. — Будеш сяяти, як Аврора. В тебе неймовірне волосся, гріх ховати його за тонною лаку. Так, ніяких яскравих кольорів. Тільки ніжність. Натуральні нігті, мінімум мейку. Ми зробимо «чисте обличчя». Ти будеш як ніжна троянда... яка, якщо треба, ховає дуже гострі колючки.

​Раптом у неї в кишені завібрував телефон. Стася закотила очі, але слухавку взяла.