Розділ 20

Ми йшли довгим коридором. Товстий ковролін повністю поглинав звук кроків. Я пленталася трохи позаду, з-під важких повік розглядаючи його широкі плечі та рівну поставу.

​«Чому він це робить?» — мляво билося в моїй виснаженій голові. Контракти, готель, стилісти... Навіщо я йому здалася?

​Але мій мозок швидко знайшов порятунок.

​Інвестиція.

​Він сам це сказав. ​І я з полегшенням вхопилася за це слово, як за щит. Так набагато простіше. Не треба шукати прихованих смислів чи будувати ілюзії. Він — продюсер, а я — його новий актив. Йому потрібно, щоб я ідеально відпрацювала в кадрі, а не засинала на ходу після нічних змін із ганчіркою. Це просто бізнес. Графік, контроль, результат.

​І від того, що я так чітко все розклала по поличках, стало безпечніше.

​Хоча десь глибоко всередині, під ребрами, кольнула тоненька голочка розчарування.

​Ми зупинилися біля моїх дверей. Вадим не робив жодної спроби підійти ближче чи порушити дистанцію.

— Перший автобус о восьмій, — його голос прозвучав тихо, але в цій готельній тиші здався дуже об’ємним. — Нічого зараз не читай і не аналізуй. Просто лягай спати.

— Дякую, — так само тихо відповіла я, прикладаючи картку до замка. Пролунав тихий звук клацання. — Добраніч.

​Вадим затримав на мені погляд трохи довше. У його очах у напівтемряві знову промайнуло щось таке, що змусило мене відвести погляд.

​Він ледь помітно кивнув і розвернувся.

​Я переступила поріг, зачинила за собою двері і залишилася наодинці з цим абсолютно новим світом.

​Я зачинила двері й нарешті дістала телефон. Екран світився від десятка повідомлень від дівчат з общаги. «Віко, ти де?», «У нас перевірка була, ми сказали, що ти в бібліотеці», «Ти взагалі жива?». Я швидко набрала коротку відповідь: «Дівчата, сьогодні не буду в кімнаті. Завтра все поясню. Не хвилюйтеся, я в порядку».

​Папка з контрактом лягла на відполіровану поверхню столу — важка, чорна, вона ніби притиснула собою все моє минуле життя. Я справді не вчитувалася в юридичні тонкощі, але в голові пульсувала одна думка: це не масовка. Це актриса другої ролі. Отримати кілька реплік і повноцінні сцени поряд з актором такого рівня, як Яворський, — для першокурсниці це було чимось на межі фантастики. Моя доля щойно розчерком пера змінила свій напрямок.

​Я зняла худі, залишившись у тонкій футболці. Повітря в кімнаті було приємно прохолодним, але я все одно почувалася ніяково. Тут було занадто красиво, занадто вишукано... Я почувалася чужою в цій розкоші, ніби випадково забрела в чужу декорацію, яку от-от розберуть.

​Думки мимоволі поверталися до Вадима. Хто він такий насправді? Я знала про нього лише те, що знав увесь світ: його кар'єру, блискучі ролі, професійні нагороди. Я знала актора Яворського, але зовсім не знала людину.

​Чи є в нього діти? ​Я знала, що він не одружений, чула про якісь романи, але раніше це здавалося лише порожніми чутками, на які я ніколи не звертала уваги й ніколи не шукала інформацію про нього спеціально.

​А тепер ця історія з мамою... Значить, Красінська йому не рідна по крові. Він не став пояснювати, просто кинув цю фразу, залишаючи за собою право на таємницю. ​«Інтернет знає мою біографію краще, ніж я сам...»

​Він ніби підказав мені шлях, але мені чомусь зовсім не хотілося лізти в мережу. Це здавалося неправильним — копатися в його минулому через гугл-запити. Було в цьому щось принизливе. Лізти до нього з питаннями теж здавалося недоречним.

​Це дивне відчуття правильності: знати лише те, що він дозволяє бачити. Напевно, існують офіційні версії його життя, відшліфовані піарниками, але навіть там — лише те, що він сам дозволив побачити.

​Я повільно підійшла до величезного панорамного вікна. За склом розкинулася ніч, прошита вогнями міста. Я вдивлялася в цю темряву, намагаючись знайти там відповіді на питання, які ще навіть не навчилася формулювати.

​Завтра буде новий день, новий гардероб і нові правила гри. Але зараз були лише я, тиша і нічне місто, що обіцяло стати свідком мого злету... або падіння.