Розділ 18

Я побрела геть від яскравих софітів і метушні, прямуючи в бік виходу з павільйону. Хотілося випити води, сховатися від зайвих очей і перевірити телефон. Я поплескала себе по кишенях, шукаючи мобільний і свій рюкзак, але тут же згадала: мій старенький смартфон лежить у пластиковому боксі в асистента Стаса, а рюкзак із речами так і залишився на задньому сидінні позашляховика Яворського.

​Довелося просто стати біля масивних дверей на виході, притулившись спиною до прохолодної стіни, і чекати.

​Хвилин за двадцять у кінці коридору почулися кроки.

​Це були Вадим і Тетяна.

​Майська, здається, використала цю перерву на всі сто відсотків. Вона вже переодяглася у свій стильний брендовий одяг і повністю оговталася від фіаско з персиковим шовком. Тетяна йшла поруч із Вадимом, жваво розмахуючи руками, і щось захоплено йому розповідала, раз у раз зазираючи в очі зі своєю фірмовою звабливою усмішкою.

​Вадим ішов рівно і спокійно. Він уже встиг зняти важку чорну броню і плащ, залишившись у звичайній чорній базовій футболці, яка ідеально підкреслювала його фігуру. Він дивився вперед і, здавалося, уважно слухав щебетання Майської, зрідка коротко киваючи.

​Я спостерігала за ними з тіні коридору. І раптом, дивлячись на обличчя Вадима, на якому все ще залишалися ледь помітні сліди того самого розтушованого мною чорного каялу, я спіймала себе на дуже дивній думці.

​«Темний Лорд... Усі називають його Лордом. Або Полководцем. Або Володарем. Алевтина Красінська казала "мій хлопчику", "сину"... Але... яке в нього ім'я?»

​Мій мозок почав гарячково перебирати в пам'яті ті сторінки сценарію, які я встигла прочитати.

​Жодного разу. ​За весь день, за всі репетиції, за всі відзняті дублі я жодного разу не чула його справжнього імені.

​Чи воно взагалі повинно бути? Чи зло такого масштабу, цей тиран і завойовник, просто не має людського імені, бо всі бояться вимовляти його вголос? Або сценаристи вирішили залишити це таємницею до самого фіналу?

​Мені стало до біса цікаво. Це було суто професійне, акторське питання, яке тепер муляло мені голову.

​Як можна грати персонажа, не знаючи, як мати називала його в дитинстві?

​Вони підійшли ближче. Тетяна якраз дзвінко засміялася з якогось свого жарту, ледь не торкаючись плеча Вадима.

​Я мовчала, натягнувши краї свого колючого плаща сильніше. Запитувати зараз про сценарні дірки і перебивати бенефіс Майської було б нерозумно, але питання міцно засіло в моїй голові.

​Вадим підняв очі і миттєво вихопив мене поглядом у напівтемряві біля виходу.

​Його крок ледь помітно сповільнився.

​Вадим зупинився за два кроки від мене. Тетяна, яка йшла поруч, за інерцією зробила ще крок, продовжуючи щось щебетати, але, помітивши, що він зупинився, різко загальмувала. Її ідеальна усмішка знову була спрямована на нього. Вона явно очікувала, що зараз вони разом сядуть у його розкішний позашляховик і поїдуть вечеряти.

​Але Вадим навіть не дивився на неї. Його погляд був прикутий до мене.

— Тетяно, — спокійно, абсолютно рівним і непроникним голосом промовив він, не повертаючи голови. — Вам викликали таксі. Машина вже чекає на східній прохідній.

​Слова прозвучали не як пропозиція, а як констатація факту. У цьому тоні не було агресії — лише холодний, залізобетонний професіоналізм, який не залишав жодного простору для дискусій.

​Тетяна кліпнула. Її зваблива усмішка завмерла, а потім повільно сповзла з обличчя, оголюючи абсолютне, непідробне збентеження.

— Що? — вона нервово пересмикнула плечима. — Але ж... Вадиме Сергійовичу, я думала, ми...

​Він нарешті перевів на неї погляд. Лише на секунду.

— Дякую за роботу,  До завтра.

​Це було звільнення з поля зору.

​Тетяна стояла, хапаючи повітря, як риба, викинута на берег. Її щоки вкрилися нерівними червоними плямами від приниження.

​Вадим знову повернувся до мене.

— Віко, — його голос став трохи нижчим. — Вас пані Алевтина чекає. Ходімо.

​Усередині мене все обірвалося і полетіло кудись у район п'ят.

​Я злякано подивилася на Вадима, але його обличчя залишалося непроникним. Тільки в куточках золотавих очей ховалася ледь помітна, хитра іскра.

​Він не став чекати нових запитань. Просто кивнув у бік коридору, що вів до VIP-гримерок, і рушив уперед.

​Я кинула останній, трохи співчутливий погляд на Тетяну, яка стояла біля виходу, стискаючи свою брендову сумочку так, ніби хотіла її задушити, і швидко побігла слідом за Яворським.

​Ми йшли мовчки. Його широка спина в чорній футболці маячила попереду. І з кожним кроком те саме питання, яке виникло хвилинами раніше, розгоралося в моїй голові все сильніше.

​«Я маю запитати. Я просто лусну, якщо не дізнаюся. Це ж нормально для актриси — цікавитися своїм партнером по сцені... точніше, його персонажем?»

— Вадиме Олександровичу... — невпевнено почала я, дивлячись йому в спину.

​Він не зупинився, але трохи сповільнив крок, показуючи, що слухає.

— Я тут подумала... — я прикусила губу, підбираючи слова. — У сценарії... у Темного Лорда. У нього є ім'я? Справжнє ім'я? Бо я жодного разу його не чула.

​Вадим різко зупинився. Я ледь не врізалася в нього.

​Він повільно обернувся, і в напівтемряві коридору його очі зустрілися з моїми.

​Вадим зупинився біля масивних дверей VIP-гримерки. Питання про ім'я Темного Лорда так і повисло в повітрі — він лише загадково примружився, не давши прямої відповіді, і владним жестом відчинив двері.

​Всередині Алевтина Красінська вже встигла змінити темно-синій оксамит на елегантний шовковий халат. Вона сиділа в кріслі, розглядаючи своє відображення, де все ще трималася моя «бойова» зачіска зі стилетами. Коли ми зайшли, вона повільно повернула голову. Її погляд був уже не розлюченим, а прискіпливим і по-діловому гострим.

— Отже, Вікторіє, — почала вона, і в її голосі прозвучали нотки щирої зацікавленості. — Те, що ти зробила сьогодні... це було не просто «підправити грим». Це було бачення образу. Ти відчула мою героїню краще за всю команду стилістів, які працюють тут роками.