Розділ 16

В цей момент двері гримерки не просто відчинилися.

​Вони розчахнулися так, ніби їх вибив шквал крижаного вітру. Галас у коридорі в ту ж секунду стих, немов хтось натиснув кнопку вимкнення звуку.

​Я стояла за спиною Алевтини, усе ще тримаючи руки на темно-синьому шовку на її плечах, і підняла очі на дзеркало.

​Моє серце пропустило удар, а потім зірвалося в шалений ритм.

​На порозі стояв він.

Але це більше не був Вадим Яворський, мільйонер і цинічний викладач із кавою. І це точно не був той чоловік, який вчора на колінах витирав мильну калюжу моєю ганчіркою.

​Це був Темний Лорд у всій своїй моторошній, руйнівній величі. Від нього віяло такою первісною, темною енергетикою, що повітря в гримерці миттєво стало густим і важким.

Його костюм був справжнім витвором мистецтва. Багатошарова броня з матової чорненої сталі та щільної вороної шкіри сиділа на його високій, ідеальній фігурі так, ніби він у ній народився. Широкий пояс із масивною пряжкою утримував піхви з довгим мечем. З його плечей важкими хвилями спадав неймовірно довгий плащ, який здавався витканим із самого нічного мороку і попелу.

​Але найсильніше вражало обличчя. Гримери попрацювали геніально: його вилиці стали ще гострішими, ніби висіченими з каменю, шкіра набула мертвотної блідості людини, яка роками не бачить сонця через військові походи. Тонкий, побілілий шрам перетинав ліву брову. А його очі... колір темного віскі зараз горів, як розплавлене золото в темряві. Це був погляд абсолютного, безжального хижака і правителя.

​«Вау... — промайнула в моїй голові єдина, абсолютно нецензурована думка. — Ось за що йому платять шість нулів. Він не грає Лорда. Він ним стає. Це просто відвал башки».

​За його широкими, закованими в броню плечима товпилася, здається, половина знімального майданчика. Там був і той самий нервовий режисер в окулярах, і рудий асистент Стас, і ще з десяток людей із раціями, гримерів та продюсерів. Усі вони рухалися за ним слід у слід, утворивши нервову, метушливу свиту, але жоден не наважувався переступити поріг гримерки поперед нього.

​Він прийшов за своєю «матір’ю», бо вона затримувала зйомку.

​Вадим зробив один повільний, важкий крок усередину. Броня глухо брязнула.

— Матінко, — його голос пролунав так низько, ніби йшов з-під землі. У ньому бриніла ідеальна суміш поваги і прихованої погрози. — Ви змушуєте імперію чекати. Сонце сідає.

​Алевтина навіть не ворухнулася. Вона, як справжня імператриця, повільно підняла на нього свій новий, втомлений і величний погляд через відображення в дзеркалі.

​Тиша в гримерці була такою густою, що її можна було різати ножем. Алевтина першою розірвала це напруження. Вона ледь помітно, із задоволенням посміхнулася своєму відображенню і промовила:

— Я знайшла свою нову асистентку, — її голос звучав владно і безапеляційно. Вона не запитувала — вона констатувала факт. А потім трохи підняла підборіддя, звертаючись до Вадима через дзеркало: — Що скажеш, синку?

​Вадим повільно перевів погляд своїх золотавих, хижих очей з мого обличчя на Красінську. Куточок його губ ледь помітно сіпнувся вгору, ламаючи крижану маску Темного Лорда. У цьому русі промайнув той самий Яворський — зірка, яка знає ціну кожному слову і не збирається нікому віддавати своє.

— Це моя наложниця, — його бас прозвучав спокійно.

​Він іронічно примружився.

— Ну, не завжди ж вона буде тільки з тобою.

​Він зробив ще один крок уперед, плавно нахилився і, взявши руку Красінської з ідеальним манікюром, шанобливо, по-справжньому по-королівськи поцілував її.

— Одягайтеся, мамо, — вже серйозніше, повертаючись до образу, додав він. — Нас усі чекають.

​Не чекаючи відповіді, він різко розвернувся. Його важкий чорний плащ зметнувся в повітрі, ледь не зачепивши стіл із косметикою. Вадим рушив до виходу, і величезний натовп у коридорі миттєво розступився, звільняючи йому шлях, немов Червоне море перед Мойсеєм.

​«Так, Віко, час робити ноги, — заволав мій інстинкт самозбереження. — Поки Королева-мати не вирішила, що я маю затягувати їй корсет або не почала екзаменувати мене з французької літератури».

​Я швидко прибрала руки від темно-синього шовку на її плечах.

— Ваша сукня, мадам, — тихо сказала я і, не чекаючи реакції ні від неї, ні від переляканої Ельвіри, яка залишилася з дівою сам на сам, швидко вислизнула за двері.

​Я вибігла в коридор і пішла слідом за Вадимом.

​Йти за ним було легко — він розрізав натовп, як криголам.

​Він ішов швидко, розмірено, жодного разу не обернувшись, але я точно знала: він відчуває, що я йду за ним.

​Раптом він звернув у якийсь вузький, технічний коридор, освітлений лише кількома тьмяними лампами, де не було ні камер, ні продюсерів, ні свити. Я автоматично завернула за ним, але не встигла зробити і трьох кроків, як ледь не врізалася прямо в його нагрудну броню.

​Він зупинився і різко обернувся.

​Ми опинилися в напівтемряві, відрізані від шуму павільйону. Його золотаві, підведені гримом очі дивилися на мене зверху вниз.

​Повітря між нами знову стало наелектризованим і гарячим.

​Ми стояли в напівтемряві вузького коридору. Його масивна фігура в чорній броні закривала світло, і здавалося, що від Темного Лорда зараз має повіяти холодом. Але раптом Вадим схрестив заковані в шкіру руки на грудях, і куточок його губ смикнувся в абсолютно людській, іронічній усмішці.

— Знаєш, Власенко... я вже думав, що сьогодні мені самому доведеться робити їй зачіску, щоб ми нарешті почали знімати, — його низький голос вібрував у тиші коридору. — Ти врятувала мене, принцесо.

​Я здивовано кліпнула.

— Ти хотіла б працювати з нею іноді? — несподівано запитав Вадим, уважно розглядаючи моє обличчя. — Чи, можливо, зі мною, як моя персональна асистентка?

— Чому ви запитуєте? — я розгубилася, автоматично відступаючи на пів кроку ближче до стіни. — Ну, ви ж бачили мої...