Розділ 14

Ми під'їхали до високого, суцільного паркану з кількома пунктами пропуску. Це був не просто знімальний павільйон на околиці міста. Це була закрита територія. Ціле кіношне місто, побудоване з нуля, зі своїми вулицями, складами і правилами.

​Охорона на в'їзді навіть не стала перевіряти документи — побачивши номери позашляховика Яворського, шлагбаум миттєво піднявся. Вадим спокійно проїхав на територію і припаркувався біля велетенської будівлі, що нагадувала авіаційний ангар.

​Щойно ми переступили поріг цього ангару, на мене обвалилася лавина звуків, світла і метушні. Це був справжній мурашник. Або швидше вулик, де кожен ідеально знав свою функцію. Пахло гарячим пластиком від освітлювальних приладів, свіжою фарбою, тирсою і міцною кавою. Скрізь тягнулися товсті кабелі, хтось кричав у рацію, хтось тягнув елементи декорацій.

​Вадим ішов попереду, розрізаючи цей натовп, як криголам. Він на ходу скинув свою куртку і просто кинув її вбік, навіть не дивлячись. Якась дівчина-асистентка з бейджем на шиї миттєво виринула з нізвідки, підхопила куртку на льоту і так само блискавично зникла в натовпі.

​До нас швидким кроком наблизився невисокий чоловік в окулярах, із планшетом у руках. Він виглядав так, ніби не спав останні три тижні.

— Ти запізнився, — різко кинув він замість привітання.

— Я тут. Пробки, — абсолютно спокійно відбив Вадим, продовжуючи йти.

​«Пробки? — мало не пирснула я подумки. — Ага. Особливо ті, які виникають, коли Темний Лорд годує двох голодних дівчат стейками.»

​Чоловік в окулярах важко зітхнув, щось швидко позначаючи в планшеті, а потім перевів погляд на нас із Тетяною. Його брови злетіли вгору.

— А це?

— Наложниці, — коротко кинув Вадим. — Проби. Все потім.

​«Наложниці. Оце так статус, — іронічно подумала я. — У цьому вулику ми навіть не маємо імен. Ми просто декорація. Ласкаво просимо в реальний шоу-бізнес, Віко.»

​Вадим зупинився.

— Стасе! Дай їм тимчасові перепустки. І телефони забери.

​До нас тут же підбіг рудий, веснянкуватий хлопець у безрозмірній футболці.

— Телефони? — Тетяна обурено кліпнула своїми ідеальними віями, рефлекторно притискаючи сумочку до себе. — Навіщо?

— Правила конфіденційності, — швидко затараторив Стас, простягаючи до нас пластиковий бокс. — Спочатку телефони, а коли затвердять і підпишете договір про нерозголошення — тоді все інше. А поки — здаємо. На майданчику знімати заборонено.

​Тетяна щось незадоволено пробурмотіла, закотила очі, але все ж дістала свій останній iPhone і з жалем поклала його в бокс.

​Я ж абсолютно спокійно витягла свій старенький смартфон із тріснутим екраном і поклала поруч із Тетяниним.

​Мені не було чого втрачати. ​Головне, щоб мама зараз не дзвонила.

​Стас видав нам на шнурках два пластикові бейджі з написом «ГІСТЬ».

​Вадим, який увесь цей час уже спілкувався з якимось освітлювачем, обернувся до нас. Зірка знову був у своїй стихії. Його погляд був холодним, зосередженим і абсолютно діловим.

— Погуляйте поки, — кинув він нам, наче двом загубленим кошенятам. — Тільки нічого не чіпайте і не заважайте. Вас покличуть.

​І він просто зник. Розчинився в натовпі гримерів, режисерів і техніків, залишивши нас із Тетяною посеред цього хаосу.

​Я тільки на секунду відвернулася, щоб поправити лямку рюкзака, а коли повернула голову — Тетяни вже не було. Вона випарувалася, швидше за все, побігла шукати дзеркало або когось зі знайомих. Вадим, звісно ж, теж давно розчинився у своїх зіркових справах.

​«Ну, наложниця так наложниця, — філософськи подумала я. — Я не буду тут стояти, як фанерна статуя. Сказали погуляти — піду гуляти. Зрештою, коли ще я побачу кухню великого кіно зсередини?»

​Я рушила вздовж довгих коридорів, утворених тимчасовими перегородками і технічними ящиками. Звідусіль лунали голоси і гудіння якихось генераторів.

​Раптом я опинилася біля величезного відкритого простору, заставленого сотнями пересувних вішалок з одягом. Це була костюмерна. Справжнє царство шовку, шкіри, хутра і металу.

​Між вішалками бігали кілька дівчат, виглядаючи так, ніби в них от-от станеться нервовий зрив.

— Алевтина нас просто вб'є! Вона знову жодну сукню не вибере! — панічно кричала одна з них, худенька дівчина з метром на шиї, порпаючись у довгому ряду суконь. — Вона сказала «блакитне», але «не те лазурно-блакитне», розумієш?! І щоб не бліде! Я де їй зараз інше візьму?!

​Інша дівчина, на бейджі якої маркером було недбало написано «Ельвіра (старший асистент)», з диким розпачем згрібала з вішалок усе, що хоч віддалено нагадувало синій колір. У неї в руках уже утворилася ціла гора важкого оксамиту та шовку.

​Ельвіра різко розвернулася зі своїм оберемком, шукаючи очима хоч когось вільного, і її погляд упав на мене. Мій синій шнурок від бейджа «ГІСТЬ» у цьому хаосі, мабуть, злився з їхніми робочими перепустками. Або їй було вже абсолютно байдуже, хто перед нею.

— Ей, ти! Так, ти! — крикнула вона.

— Ну, не я ж... є-є-є... — почала я, невпевнено роблячи крок уперед.

​Ельвіра навіть не глянула мені в обличчя. Вона просто підлетіла до мене і, не чекаючи жодних пояснень, звалила мені прямо в руки величезну, неймовірно важку гору театральних костюмів. Я ледь не присіла від несподіваної ваги — там були якісь корсети, вишивка камінням і метри щільної тканини.

— Тримай, Елю! — скомандувала вона, очевидно сплутавши мене з якоюсь іншою дівчиною з бригади. Вона розвернулася і почала хапати з вішалок ще одну порцію одягу. — Ходімо одягати королеву.

​Я стояла, ледве утримуючи цю гору суконь, через яку навіть не бачила, куди йти.

— Я не Еля... — спробувала сказати я з-за купи блакитного шовку.

​Ельвіра на секунду зупинилася і кинула на мене божевільний погляд поверх своїх суконь.

— Не стій! Ти хто?

— Є-є... Віка.

— Пішли, Віка! Яка різниця?! Якщо ми запізнимося хоч на хвилину, Алевтина здере з нас шкіру і пошиє з неї собі новий корсет! Бігом!