Розділ 13

Ми сіли в машину. Я опинилася на задньому сидінні праворуч, Тетяна — за водійським кріслом. Салон пахнув дорогою шкірою і тим самим знайомим парфумом із нотками тютюну та озону. Щойно двері зачинилися, мій живіт зрадницьки, протяжно забурчав. Я завмерла, ледь не втиснувшись у шкіряну оббивку, але, дякувати Богу, за гудінням потужного двигуна цього ніхто не почув.

Хвилин десять ми їхали в абсолютній тиші. Жодної музики, жодних світських бесід. А потім Вадим плавно звернув на парковку і зупинив авто біля входу до дуже елітного, пафосного кафе в центрі міста.

Він заглушив двигун і спокійно сказав, дивлячись у дзеркало заднього виду:

— Я не обідав. І ви теж. Тому... ходімо.

​Він вийшов із машини. Я за звичкою смикнула ручку, штовхнула важкі двері і вийшла сама. Вадим якраз обійшов машину спереду і відчинив двері зі сторони Тетяни.

​І тільки тут до мене дійшло. Вона не виходила. Вона просто сиділа і чекала. Чекала, поки чоловік вийде, обійде авто і відчинить їй двері.

​«Точно. Етикет, — промайнуло в голові, поки я дивилася, як Тетяна граціозно випурхує із салону. — Так роблять жінки з її світу. А я... ну, я не королева. У мене рефлекси інші: відчинила, вийшла, пішла.»

​Вадим зачинив двері за Тетяною і коротко, дуже уважно глянув на мене.

​Я зустріла його погляд і ледь помітно, іронічно знизала плечима.

​Ми рушили до входу. Я підняла очі на фасад закладу, і мій внутрішній калькулятор миттєво зламався.

​«Бляха. Кафе... Це ж те саме місце, де порція води коштує як мій квиток додому. Ладно... Спокійно, Власенко. У мене ж є кредитка. Якось розплачуся, ліміту має вистачити хоча б на салат і чай. Я точно не скажу йому, що в мене немає грошей на цей пафос, і не буду бідкатися.»

​Я глибоко вдихнула. Вирівняла спину так, щоб мої кольорові олівці у волоссі трималися гордо, як справжня корона, і спокійно зробила крок уперед. Вадим відчинив скляні двері, мовчки пропускаючи нас із Тетяною першими у світ дорогого посуду, приглушеного світла та захмарних цін.

​Підійшов офіціант — вишколений, у бездоганній формі — і безшумно поклав перед нами важкі шкіряні папки.

​Я розгорнула меню, опустила погляд на перший-ліпший рядок, і, здається, в мене реально задвоїлося в очах.

​«Це ціни чи чиїсь номери телефонів? — панічно рахував мій внутрішній калькулятор. — Бляха, моя кредитка зараз просто заплаче і самознищиться прямо в кишені. Тут звичайна вода коштує стільки, ніби її особисто збирав Папа Римський по краплині.»

​Тетяна, на відміну від мене, почувалася як риба у воді. Вона навіть не дивилася на праву колонку з цифрами. Елегантно перегорнувши сторінку, вона витонченим пальцем із ідеальним манікюром тицьнула в якийсь рядок:

— Я буду салат.

— Я теж, — луною повторила я, навіть не вчитуючись у назву. Головне, що слово «салат» звучало безпечно для мого бюджету.

​Вадим, який до цього мовчки гортав свою папку, раптом важко зітхнув.

​Він простягнув руку і просто витягнув меню спочатку з моїх рук, а потім безцеремонно забрав його і в Тетяни.

— Дівчата, зараз час вечеряти, а не гратися в дієти, — його голос прозвучав спокійно, але тон був таким, що заперечувати не хотілося. — Попереду п'ять годин роботи на знімальному майданчику. Ви просто впадете від виснаження на цій своїй траві.

Він склав усі три меню в рівну стопку і передав їх офіціанту, який стояв поруч із абсолютно кам'яним, професійним обличчям.

— Принесіть їм нормальну вечерю. Стейки, запечені овочі. Щось поживне, — коротко скомандував Яворський.

​Офіціант кивнув і миттєво розчинився в напівтемряві залу.

​Тетяна обурено відкрила рот, щоб щось сказати про свою фігуру чи калорії, але Вадим її випередив.

​Він плавно підвівся з-за столу, поправляючи манжети.

— Я повернуся за двадцять хвилин, — він подивився на нас обох своїм фірмовим, непроникним поглядом. Його очі на секунду затрималися на мені. — І якщо ви це не з'їсте... клянуся, усе це опиниться у ваших сумочках.

​Він розвернувся і спокійним, розміреним кроком вийшов із кафе — швидше за все, щоб зробити кілька робочих дзвінків або просто покурити в тиші.

​Я залишилася сидіти за столиком навпроти Тетяни Майської.

​«Ну супер. Стейки. Тепер моєї кредитки точно не вистачить, навіть якщо я продам нирку. Але знаєте що? Погроза Темного Лорда запхати жирне м'ясо в брендову сумочку Тетяни від "Chanel" — це, мабуть, найкраще, що я чула за весь день. І, здається, заради цього варто було сюди приїхати.»

Офіціант повернувся напрочуд швидко, ніби за лаштунками на нього теж тиснув невидимий авторитет Яворського. На нашому столі з'явилися глибокі тарілки з ніжним крем-супом, два розкішних стейки з овочевим гарніром, свіжовичавлений апельсиновий сік і кошик із золотистими тостами.

Порції супу були невеликими. Тетяна з'їла свій досить швидко, я теж розправилася з першою стравою за хвилину, після чого з насолодою взялася за м'ясо. Моєму порожньому шлунку, який з учорашнього ранку бачив лише каву та вкрадений Васею бутерброд, це було як манна небесна.

А от Тетяна свій стейк лише сумно колупала виделкою, розмазуючи соус по краях тарілки. Вона нервово поглядала то на свою ідеальну, світлу брендову сумочку, що стояла на сусідньому стільці, то на скляні двері кафе, за якими зник Вадим.

— Віко... врятуй мене, — раптом гарячково зашепотіла вона, нахилившись над столом.

Я здивовано підняла на неї очі, не перестаючи жувати.

— Ти свій стейк уже майже з'їла, а в тебе... ну, в тебе немає сумочки. Тільки рюкзак, — Майська говорила швидко, з відчаєм в очах. — А моя «Шанель»... Він же не жартував! Яворський реально запхне цей стейк прямо туди! Виручиш?

Не встигла я навіть кліпнути чи хоча б проковтнути те, що було в роті, як пролунав тихий, але виразний ляпс.

Шматок м'яса Майської блискавично перекочував  тарілки на мою.

— Таню! — просичала я, ледве не похлинувшись соком. — Ти здуріла? Якщо він побачить, він мені його просто за шиворот кине!