Розділ 10

Я сиділа на лавочці і просто не могла зібрати думки докупи. Мій світ кіно, мої амбіції, весь цей «Гарем Темного Лорда»... усе це зараз здавалося таким картонним, таким фальшивим на фоні цього реального, брудного жаху, від якого я втекла, але який продовжував тримати мою сім’ю в заручниках.

Минуло хвилин двадцять. Холод остаточно пробрався під куртку. Треба було йти в гуртожиток. Завтра новий день.

«Віко, ти не можеш про нього думати», — суворо наказала я собі, повільно кульгаючи до гуртожитку. — «Де він, а де ти. Це різні всесвіти». Але як би я не намагалася вимкнути цей розфокус, я досі бачила перед очима його руки, що викручували мокру ганчірку. Чіткі, красиві, сильні руки, які не побоялися бруду.

У кімнаті №402 панував звичний партизанський побут. Кільцева лампа Олесі палила сітківку навіть крізь заплющені повіки — вона до другої ночі монтувала чергове відео, поки Катя з кутка видавала ритмічні рулади носом. Я роздяглася в напівтемряві, залізла під тонку ковдру й втупилася в стелю. Ніч минула в блідому напівсні: перед очима то виринав потворний синець на маминій вилиці, то раптом згадувався спокійний погляд Яворського.

Ранок вибухнув хаосом рівно о сьомій.
Олеся в смугастій піжамі носилася кімнатою з телефоном, вишукуючи кращий ракурс для миші Васі, який нахабно вмивався у своїй трилітровій банці. Катя з гучним тріском розпилювала лак для волосся й голосно бідкалася, що не може знайти другий кросівок. Запах сухого шампуню, гупання дверей і блогерський шепіт Олесі тиснули на голову так, що всередині знову все стислося.

Я натягнула перше, що випало з шафи, і просто втекла з цієї тісної пастки.
Холодне ранкове повітря трохи привело мене до тями після важкої ночі. Як виявилося, я прийшла в

Академію на цілих тридцять хвилин раніше. Коридор був абсолютно порожнім і тихим. Я залізла на широке підвіконня і просто сиділа там, безтурботно бовтаючи ногами, намагаючись не думати ні про вчорашній важкий дзвінок мами, ні про нічну зустріч із Яворським та брудною калюжею.

А потім згадала про нашу нову місцеву знаменитість — мишу Васю.

Я дістала телефон, відкрила ТікТок і зайшла на сторінку Олесі.
«Ого... так і є. Купа фанатів», — подумки присвиснула я, дивлячись на шалену кількість переглядів під відео, де сірий гризун нахабно жує шматок сиру під якийсь трендовий трек.

— Ти красавчик... — тихо пробурмотіла я екрану, мимоволі усміхаючись цьому абсурду.

​І саме в цей момент пролунав звук відчинених дверей.

​Я різко підняла голову, ледь не випустивши телефон із рук.

​У дверях аудиторії стояв Вадим. ​На ньому знову був ідеальний темний одяг — жодних слідів учорашньої мильної катастрофи.

— Що? — почувся його знайомий низький голос.

​"А потім що? — панічно промайнуло в голові. — Я, певно, катастрофічно влипаю в безглузді ситуації щоразу, коли він поруч."

— Вася... — несподівано для самої себе, від переляку і несподіванки ляпнула я вголос, дивлячись прямо на Яворського.

​Вадим повільно схилив голову набік. ​Куточок його губ ледь помітно сіпнувся. ​Він явно очікував почути що завгодно, але точно не це. ​Потім відступив убік, тримаючи ручку дверей і звільняючи мені прохід в аудиторію.

​Його низький голос м’яко відбився від стін порожнього коридору:

— Який Вася?

​Я зістрибнула з підвіконня, відчуваючи, як пульс звично прискорюється і б’є десь у районі ключиць.

​"Сказати правду? Чи збрехати, щоб не виглядати міською божевільною? Та байдуже. Після того, як він бачив мене під столом із брудною ганчіркою, втрачати вже точно нічого."

— Мій співмешканець, — абсолютно рівним, беземоційним тоном відповіла я, підходячи до дверей. — Він сірий, трохи волохатий, принципово не платить за оренду і вчора вранці вкрав бутерброд моєї сусідки. А сьогодні прокинувся зіркою ТікТоку.

​Я зупинилася прямо перед Вадимом. ​Щоб пройти всередину, мені треба було опинитися до нього майже впритул.

— Миша? — уточнив він, і в його голосі промайнула та сама дослідницька нотка, що й учора вночі над калюжею.

— Гризун-інфлюенсер, Вадиме Сергійовичу. Нові жорсткі реалії шоу-бізнесу, — я іронічно знизала плечима. — Скоро він забиратиме ваші головні ролі.

​Я ледь підняла брову.

— Дозволите?

​До початку пари залишалося ще двадцять п’ять хвилин. Ми стояли в порожній аудиторії, і ця тиша здавалася надто гучною.

​Я зупинилася неподалік його викладацького столу, не знаючи, куди подіти руки. Мій погляд мимоволі впав на товстий стос паперів, який він щойно туди кинув.

​На титульному аркуші великими літерами було надруковано: «Вежа. Частина 3».

​"Той самий сценарій, — промайнуло в голові. — Учора він заснув, вивчаючи його в тій холодній темній кафедрі. Зірка, яка працює на знос, поки всі думають, що йому все дається легко."

​Я підняла очі й миттєво зіткнулася з його поглядом.

​Вадим перехопив мій інтерес. ​Його очі уважно, чіпко вивчали моє обличчя.

​Він саме збирався щось сказати, можливо, кинути чергову іронічну шпильку, але в цей момент двері аудиторії прочинилися.

​До зали невпевнено зазирнув якийсь хлопець-старшокурсник. У руках він тримав картонну підставку з двома великими стаканами кави.

​Хлопець швидко, майже з благоговінням, підійшов до столу, поставив каву і, пробурмотівши: — Доброго ранку, Вадиме Олександровичу, — миттєво зник за дверима, ніби боявся потрапити під гарячу руку Темного Лорда.

​"Дві кави. Певно, друга для Олени Іванівни. Зазвичай вони працюють в аудиторії разом."

​Вадим спокійно підійшов до столу, подивився на стакани, а потім перевів погляд на мене.

— Будеш каву? — несподівано запитав він.

​Його голос прозвучав якось занадто просто. Без звичної театральної крижаної кірки.

— Є-є-є... — я запнулася, остаточно вибита з колії цим ранком.

​Мозок відмовлявся обробляти інформацію.​Яворський пригощає мене кавою?