Розділ 9

Я домила ту кляту підлогу. Вилила брудну воду, сховала відро в підсобку і нарешті вийшла з Академії в холодне нічне повітря.

​Ноги гули, спина нила, а мокрі джинси неприємно липли до колін. Мені б зараз пірнути під ковдру, але думка про те, що в кімнаті №402 на мене чекають хропіння Каті, увімкнена кільцева лампа Олесі й миша Вася у трилітровій банці, викликала лише глухий відчай.

​Я не пішла в гуртожиток. ​Замість цього звернула вбік і просто впала на стару дерев’яну лавочку під тьмяним ліхтарем, сховавши змерзлі руки в кишені худі.

​"Якщо я перестану жартувати, — подумала я, дивлячись на порожню вулицю, — то, здається, просто сяду десь у кутку і почну задихатися від усього цього життя."

​У кишені завібрував телефон. ​Відеодзвінок.

​На екрані висвітилося: «Мама».

​Я миттєво натягнула на обличчя свою найкращу, найтеплішу посмішку, вирівняла спину і натиснула «відповісти».

— Привіт, мам! — бадьоро сказала я.

— Вікусь... привіт, доню, — мамин голос звучав тихо, якось надломлено.

​У кадр одразу влізла русява маківка моєї дванадцятирічної сестрички.

— Віко! Я так сумую! Коли ти приїдеш?

— Скоро, Ксюш, обов’язково, — мій голос ледь помітно здригнувся.

​Збоку з’явилося кругле личко семирічного Дмитрика. Він дивився в камеру серйозними, зовсім не дитячими очима.

— Тато знову сварився, — тихо, але чітко сказав він.

​Моя посмішка завмерла. ​Усередині все стиснулося в один тугий, болючий вузол.

— Ви де? — запитала я, уважно вдивляючись у фон на відео. Це були не наші шпалери. — Мам, ви де?

— Знову у тітки Віри, доню, — мама спробувала посміхнутися, забираючи телефон у малих. — Все добре, не хвилюйся. Ми тут переночуємо. Як у тебе справи? Як навчання?

​Ми поговорили ще кілька хвилин про якісь дрібниці.

​Я розповідала про суворих викладачів, про танці, оминаючи історію зі шваброю.

​А в голові билася лише одна думка: ​"Тато знову простягав руки до дітей. Знову напився."

— Добре, доню, йди відпочивай. Пока, — сказала мама.

​Вона потягнулася до екрана, щоб скинути виклик, і кут освітлення змінився. ​Її волосся трохи відсунулося, і я побачила це.

​Темний, свіжий, потворний синець на її вилиці.

​Екран згас.

​Я залишилася сидіти в темряві, тримаючи в руках чорний пластик телефону.

— Він знову це зробив... — прошепотіла я сама собі в порожнечу.

​Сльози обпекли очі, але я не дозволила їм пролитися.

— А якщо він її приб’є? Якщо одного разу тітка Віра не встигне відчинити їм двері?..

​Я сиділа на лавочці і просто не могла зібрати думки докупи.

​Мій світ кіно, мої амбіції, весь цей «Гарем Темного Лорда»... усе це зараз здавалося таким картонним, таким фальшивим на фоні цього реального, брудного жаху, від якого я втекла, але який продовжував тримати мою сім’ю в заручниках.

​Минуло хвилин двадцять. Холод остаточно пробрався під куртку. ​Треба було йти в гуртожиток.

​Завтра новий день.

​Мені треба вижити в цій Академії, вигризти собі місце, отримати роботу, щоб одного дня просто забрати маму і малих від нього.

​Я підвелася з лавочки, відчуваючи себе розбитою на тисячі уламків. ​А потім, зовсім непрохано, в голові майнула маленька, дивна думка.

​Пан Яворський. ​Зірка з гонорарами і контрактами. ​Сьогодні я зіпсувала йому дорогий одяг, перекинула відро з брудною водою.

​Мій батько за пересолений суп залишав мамі синці.

​А Яворський... ​Дякувати Богу, він не накинувся на мене. Не кричав. ​Він просто допоміг прибирати.

​"Віко, ти не можеш про нього думати", — суворо наказала я собі, крокуючи до гуртожитку. — "Де він, а де ти. Це різні всесвіти." ​Але як би я не намагалася вимкнути цей розфокус, я досі бачила перед очима його руки, що викручували мокру ганчірку. ​Чіткі, красиві, сильні руки, які не побоялися бруду.