Розділ 8

Я сиділа під столом у позі ембріона, озброєна мокрою ганчіркою. Тиша між нами була настільки густою, що її можна було різати ножем для хліба.

​— Єєє... доброго... вечора, — видавила я з себе хрипким голосом, намагаючись зобразити свою фірмову посмішку, але вийшло, мабуть, як у миші Васі, коли його спіймали під банкою.

​Вадим мовчав. Його грудна клітка важко здіймалася, а очі-віскі повільно звужувалися, перетворюючись на дві щілини.

​Я перевела погляд нижче. На підлогу. І на його костюм.

Його ідеальний, дорогий костюм. Який був світлим... колись. До того, як Темний Лорд вирішив пограти в Годзіллу і зніс моє десятилітрове відро. Тепер штанини його брюк до самих колін були мокрими, брудними і вкритими легкою мильною пінкою. А один з ідеально начищених туфель просто плавав у сірій калюжі поруч із моєю перекинутою шваброю.
​"Оце так експозиція. Тільки що я планувала померти тут від ганьби, а тепер мені чомусь хочеться істерично заіржати. Темний Лорд у мильній піні. Де твоя зона відчуження зараз, Вадиме? Вона розчинилася в брудній воді?"

​Він повільно, дуже повільно випростався на повен зріст, дивлячись на свої штани, а потім знову на мене. Його телефон під столом нарешті замовк, і ця нова, дзвінка тиша здавалася передвісником апокаліпсису.

​— Власенко... — його голос прозвучав так низько і так небезпечно-спокійно, що в мене похололо між лопатками. — Я правильно розумію експозицію цього кадру? Ви вирішили мене втопити?

— Є-є-є... ви не вмієте плавати? — вирвалося в мене раніше, ніж мій мозок встиг увімкнути хоч якусь цензуру.

​"Бляха, ти повна ідіотка, Власенко, — сказала я сама собі, продовжуючи сидіти в калюжі під столом і обіймаючи мокру ганчірку. — Темний Лорд зараз спопелить тебе поглядом, а ти жартуєш про басейн. Готуйся до відрахування."

​Вадим закрив очі на секунду, глибоко вдихнув, наче рахував до десяти, щоб не вчинити вбивство прямо на кафедрі. Його грудна клітка повільно опустилася.

​— Ви так і будете там сидіти? — запитав він, знову розплющивши свої очі-віскі і дивлячись на мене зверху вниз. Його голос був напрочуд рівним, але в цій рівності відчувалася напруга натягнутої струни.

​Я важко зітхнула.

"Сиди не сиди, а прибирати треба. Фінал сцени сам себе не зніме."

​Я незграбно виповзла з-під столу, відчуваючи, як мокрі джинси неприємно липнуть до колін.

​— Вибачте. Я не хотіла вас будити, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально буденно, хоча ситуація була межею абсурду.

​Я опустилася на коліна прямо перед ним і почала швидко, енергійно збирати воду ганчіркою, викручуючи її назад у перекинуте відро. Звісно, руками. Бо якщо я буду зараз елозити тут шваброю, я просто розвезу цю мильну піну по всьому паркету і залишуся тут мити до самого ранку.

​Вадим стояв нерухомо. Я бачила лише його мокрі, дуже дорогі туфлі та зіпсовані штани, поки мої руки швидко літали по підлозі навколо нього, збираючи брудну воду.

​— Власенко... — його низький голос пролунав прямо над моєю головою. У ньому вже не було того триповерхового гніву, який я чула в темряві. Натомість там з'явилася якась дивна, майже дослідницька нотка. — Ви намагаєтеся витерти підлогу моїми штанами, чи мені здається?

​Я зупинилася, сидячи на п'ятах, і підняла голову. Він дивився на мене зверху вниз. Я стояла перед ним на колінах, з мокрими, брудними руками, але мій погляд зустрівся з його поглядом абсолютно прямо.

​— Ваші штани, Вадиме Сергійовичу, самі знайшли мою калюжу, — відповіла я, різко викручуючи ганчірку у відро так, що кілька крапель полетіли на всібіч. — Я просто намагаюся врятувати те, що залишилося від паркету. І, до речі, якщо висушити їх феном у туалеті на першому поверсі, плями майже не буде видно.

​Він повільно схилив голову набік, розглядаючи мене, наче якийсь дуже дивний, нетиповий реквізит, який випадково потрапив у кадр.
​"Дивись, зірко. Оце мій реальний рівень контролю. Я можу стояти перед тобою на колінах з брудною ганчіркою, але я все одно не збираюся перед тобою благати про пощаду. Твій «розфокус» мене більше не лякає."

​— Плавати, значить... — раптом тихо хмикнув він, і куточок його губ сіпнувся в тій самій фірмовій, хижій напівусмішці. — А ви дуже швидко адаптуєтеся до зміни сценарію, Вікторіє. Більшість на вашому місці вже б плакали, тікали або просили прощення. А ви... пропонуєте мені фен.

​Він не відійшов убік. Навпаки, він повільно опустився навпочіпки прямо переді мною, ігноруючи те, що його дорогі штани торкаються мокрої підлоги. Опинившись на одному рівні зі мною, він подивився мені просто в очі.

Він не підвівся. Натомість Вадим зробив те, що остаточно зламало мій внутрішній сценарій і змусило мій пульс зависнути десь у районі горла.

​Він повільно, не відриваючи від мене свого небезпечно-спокійного погляду, засукав рукави своєї чорної водолазки, оголюючи сильні передпліччя. Потім він просто простягнув руку, взяв з краю мого пластикового візка запасну суху ганчірку і, опустивши її прямо в брудну мильну калюжу поруч із моїм коліном, почав вимачувати воду з паркету.

Кінозірка. Мільйонер. Темний Лорд. У брудній воді. Допомагає мені прибирати.

​Я завмерла, так і не донісши свою мокру ганчірку до відра.

​— Що ви робите? — мій голос прозвучав настільки розгублено, що його навіть не можна було назвати акторським.

​Вадим не зупинився. Він методично зібрав воду і різким, майже професійним рухом викрутив брудну ганчірку у відро.

​— А на що це схоже? — спокійно запитав він, навіть не подивившись на мене. Його очі-віскі були зосереджені на калюжі.

​"На що це схоже? Це схоже на те, що світ перекинувся догори дриґом. Я звикла захищатися від твого пафосу, від твого домінування, від твого «бруду» в кадрі. Але як мені захищатися від тебе, коли ти сидиш поруч зі мною і викручуєш брудну воду своїми руками, на яких годинник коштує більше, ніж увесь мій гуртожиток?"

​— Це схоже на... дуже дорогий і дуже дивний перформанс, — нарешті видавила я, намагаючись повернути собі хоча б краплю контролю. — Ви ж розумієте, Вадиме Сергійовичу, що це не входить у ваш контракт?