Розділ 7

Я стояла над ним, не наважуючись навіть дихати надто голосно.

​Уві сні він виглядав зовсім інакше. Жодної «зони відчуження», жодного морозного цинізму чи препаруючого погляду. Його обличчя розслабилося, темне волосся впало на лоб, а дихання було глибоким і рівним.

​Він виглядав просто як дуже втомлений чоловік, якого вимотала його ж власна популярність.

​"І що тепер робити? Якщо я його розбуджу, він точно не зрадіє, що масовка зі шваброю побачила його в такому розфокусі. А якщо не розбуджу... він що, спатиме тут до ранку, поки прибиральниці не почнуть ходити по ньому ногами?"

​Я стояла з мокрою ганчіркою в руках, дивлячись на сплячого хижака, і в моїй голові почав повільно зріти дуже нестандартний план дій.

​— Ну і нехай спить, — вирішила я, обережно відступаючи назад на мокрих кросівках. — Зірки теж люди, їм теж треба відпочивати. А я просто тихенько домию цей шматок підлоги в темряві і зникну, як справжній ніндзя-прибиральник. Жодних драм. Тільки ідеально чистий паркет.

​Я намагалася рухатися максимально безшумно. Вода у відрі ледь хлюпала, швабра ковзала по підлозі майже без звуку. Я підійшла до його столу з іншого боку, щоб протерти пил. Щоб дістати до дальнього краю, довелося трохи вилізти на саму кафедру, спираючись коліном, і потягнутися за якоюсь залишеною книжкою чи папером, щоб протерти під ним.

​І саме в цей момент, у цій ідеальній густій тиші темного кабінету... пролунав звук, який міг би підняти мертвого.

​Задзвонив його телефон. ​Різкий, гучний, вібруючий рингтон розірвав тишу так несподівано, що моя «внутрішня Роксолана» миттєво капітулювала. Від несподіванки я сахнулася назад, мало не полетіла з кафедри і, керуючись якимось тваринним інстинктом самозбереження, просто пірнула під стіл.

​"Бляха! Сховалася! Геніально, Віко! Тобі двадцять років, а ти ховаєшся під столом від сплячого мужика, наче миша Вася від кота!"

​Нагорі почувся різкий рух. Вадим прокинувся. І прокинувся він явно не в гуморі. У темряві, дезорієнтований різким звуком і незнайомою обстановкою — бо світло ж так і не включили — він різко підскочив із крісла.

​Пролунав глухий удар.

​Потім звук пластику, що ковзає по паркету.

​І фінальний, епічний акорд — гучний ХЛЮП десяти літрів брудної мильної води, яка радісно розлилася по всій кафедрі.

— Твою ж... — пролунав у темряві голос Темного Лорда.

​І далі пішов такий триповерховий, монументальний, як хмарочос, мат, що я під столом мимоволі затулила рот руками. Він згадав усіх: від електриків до творців пластикових відер, причому з такими технічними й режисерськими епітетами, які точно не ввійдуть до жодного цензурованого сценарію.

​Зіркова маска щойно героїчно втопилася в мильній воді.

​Темний Лорд вступив у калюжу брудної води своїми дорогими туфлями.

​"Піпець... — з жахом подумала я, втискаючись у дальній кут під столом, поки вода повільно підбиралася до моїх кросівок. — Все. Я лишаюся жити тут. Під столом. Побудую собі курінь зі старих конспектів і харчуватимуся жуйками, які приліплені до стільниці. Бо якщо він зараз знайде мене тут, у цій калюжі, поруч із перекинутим відром... мій розстріл буде публічним і дуже болісним."

​Телефон на столі продовжував надриватися.

​Вадим важко дихав, стоячи десь за пів метра від мого укриття.

​І саме в цей момент, за всіма законами жанру, який у народі називається «повне западло», сталося найгірше. Хтось у коридорі — можливо, той самий охоронець Петрович, який нарешті прокинувся, — клацнув рубильником.

​Світло ввімкнулося. ​Але це було не просто світло. Це були всі потужні лампи Академії, які вдарили по очах так яскраво, що я під столом просто осліпла на кілька секунд.

​"Ну все. Фінал. Ховайся не ховайся, а софіти тебе знайдуть. Відкривай очі, Віко. Приймай свою долю, як справжня актриса."

​Я повільно розплющила очі.

​І перше, що я побачила прямо перед собою — бо він нахилився, намагаючись знайти свій телефон, який розривався десь під столом, — це був його погляд.

​Його очі були кольору темного віскі. Або густого, небезпечного меду.

​"Так... віскі чи якоїсь міцної дідової наливки мені б зараз точно не завадило для хоробрості. Бажано прямо з горла."

​Він дивився на мене.